— Ювелір по-своєму чесна людина; без цього в їхній професії не можна. Що ж до загадкової Тамари Ільківни, то тут є зачіпка: вона прохопилася словом, що її чоловік завідує магазином.
— Ну, не така вже й загадкова ця ваша Тамара Ільківна, — мовив Лежнєв. — Ім’я, по батькові назвала, про чоловіка розповіла.
— Я ж не кажу, що розшуки втомили мене, — трохи образився Кравчук. — Правда, сьогодні я примусив працювати понадурочно всіх кадровиків сосновських торгів, але завмага з дружиною Тамарою Ільківною знайшов. Це відомий вам Нетреба Ярослав Степанович. Серед усіх завідуючих магазинами тільки він має дружину Тамару Ільківну. Ще одна обставина: подружжя Нетреб у суботу їде за кордон. У них туристські путівки за маршрутом Чехословаччина — Австрія.
— Так, так, — мовив Лежнєв, ще раз оглянувши сережки. — Коли Тамара Ільківна повинна прийти по них?
— Уранці сімнадцятого.
— В день від’їзду?
— Виходить, так.
— Цікаво… Поверніть сережки ювелірові і встановіть спостереження — можливо, вона прийде раніше.
— Зрозуміло, — сказав Кравчук. — А що робити з цим?
Він подав Лежнєву якогось листа. Судячи із штемпеля на конверті, листа надіслали авіапоштою з Москви 13 серпня, тобто менше ніж добу тому. Адресовано його на Сосновський головпоштамт, до запитання Білоцерківському І. С. Прізвище й ініціали збігалися з останнім «псевдонімом» Вукаловича. Лежнєв розгорнув листа. Від нього тонко пахло жіночими парфумами.
«Мій дорогий!
Дуже хочу бачити тебе. Але обставини складаються так, що зараз приїхати не можу. Зроблю це в кінці місяця. Благаю, будь обережний. Не вір Славці — він підступна людина. Може, не кліпнувши оком, продати. Якнайшвидше кінчай з цим… Велике спасибі за посилочку.
Люблю. Цілую тисячу разів.
Твоя К.»
— Може, тут якась помилка? — спитав Кравчук. — І це не той Білоцерківський?
— Ні, не помилка, — сказав Лежнєв. — Залиште листа мені.
Тільки-но Кравчук пішов, Лежнєв замовив телефонну розмову з Москвою. Чекаючи дзвінка, вийшов на балкон покурити. Поки дали Москву, викурив не одну ситарету. Та ось нарешті Москва відповіла. Почувши в трубці знайомий голос, Лежнєв не привітавшись спитав:
— Де Кіра?.. Питаю тому, що треба… Куди поїхала?… — Він узяв конверт, ще раз подивився на поштовий штемпель. — Зрозуміло. Ти розповів їй про Костю?.. Звісно, хвилюватися їй тепер не можна… Який у неї тиск?.. Нічого, в санаторії підлікують. Їй треба кидати цю скажену роботу… Ну, а тебе коли ждати?.. Ти, як завжди, приїздиш у свинячий голос… Ага, ось іще що: які в Кіри духи? Ну, духи — парфуми, розумієш?.. Не знаєш? Я так і думав… Ага, на восьме березня «Красную Москву» даруєш! Але ж тепер серпень… Ну, гаразд. На добраніч. Вибач, що розбудив.
Роздягаючись, Лежнєв ще перебував у полоні своїх думок, а в такі хвилини він був неуважний — піджак повісив на один стілець, сорочку — на другий і тільки краватку сховав у простору готельну шафу. А потім, чомусь усміхнувшись, підійшов до спальної тумбочки, дістав із шухляди і поставив сторчма поряд з нічною лампою розпечатану пачку сигарет «Мир».
Уже лежачи в ліжку, знову закурив, тільки не «Мир», а свою незмінну «Аврору»…