У хлоп"ячих будинках для синів вельмож і значних дворян — поважні та вчені педагоги з багатьма помічниками. Дітей там одягають і годують дуже просто, прищеплюючи їм принципи честі, законності, сміливості, скромності, милосердя, віри в бога та патріотизму. Крім короткого часу на їжу та сон і двох годин на розваги, присвячуваних фізичним вправам, діти завжди мають якусь справу. До чотирьох років їх одягають спеціальні доглядачі, а старші вихованці, хоч якого б хорошого роду вони не були, мусять одягатися самі. Жінки-доглядачки, не молодші, як на наш вік, за 50 років, виконують лише чорну роботу. Розмовляти з прислугою вихованцям заборонено, і все своє дозвілля діти проводять, збираючись у більші чи менші групи, завжди в присутності вчителя або його помічників, і це рятує їх од ранніх шкідливих вражень, од розпусти та пороків, що так псує наших дітей. Батьки можуть бачити своїх дітей тільки двічі на рік, щоразу не більше години. Цілувати дітей дозволяють лише при побаченні та при прощанні, а вчитель, який завжди буває тут же, стежить за тим, аби дітям нічого не шептали, не вживали ніяких пестливих слів і не приносили іграшок, ласощів тощо.
Якщо родина не платить вчасно за пансіон і за навчання, належні гроші стягають з неї імператорські службовці.
На такий самий зразок улаштовано й будинки для синів звичайних дворян, купців і ремісників; тільки діти, що їм судилося бути ремісниками, починаючи з одинадцяти років, вивчають своє ремество, а діти осіб хорошого роду здобувають загальну освіту до п"ятнадцяти років, що відповідає нашим двадцяти одному; але останні три роки з ними поводяться вже не так суворо.
Система виховання в дівочих будинках дуже подібна до тієї, що панує по будинках для хлопців, тільки дівчат одягають поважні слуги їхньої ж статі, і завжди в присутності вчительки або її помічниці, не до чотирьох, а до п"яти років. Виховательок, що розповідають дітям казки чи якісь жахливі або фантастичні історії (а в нас це трапляється нерідко), прилюдно тричі батожать, завдають на рік до в"язниці, а потім засилають назавжди до найдальших частин імперії. Через це тамтешні молоді панни не менше за хлопців соромляться бути дурними чи полохливими і за прикраси, що личать жінкам, визнають лише цнотливість та охайність. Особливостей в жіночому вихованні проти чоловічого я не помічав. Хіба що фізичні вправи для них вимагають меншої сили та освіта їхня трішки вужча; зате дівчат навчають хатнього господарства. Ліліпути додержуються погляду, що у вищих класів дружина, не маючи змоги лишатися вічно молодою, мусить, проте, завжди бути розумною і приємною подругою. Дванадцятилітню дівчину, яка в них вважається відданицею, батьки або опікуни, висловивши велику подяку її навчителям, забирають додому, і рідко буває, щоб, розлучаючися з подругами, молода леді не плакала гіркими сльозами разом зі своїми приятельками.
У будинках для дівчат менш значного роду їх навчають різних реместв, відповідно до їхньої статі та становища в суспільстві. Тих, що мають заробляти собі на хліб самі, випускають із будинку семилітніми, а решту тримають до одинадцяти років.
Менш значні родини, крім невисокої річної плати за пансіон, регулярно вносять керівникові будинку дещо зі свого місячного заробітку на посаг дочці. Отже, витрати всіх батьків обмежені законом, бо, на думку ліліпутів, не може бути більшої несправедливості, як, догоджаючи собі, народити дітей, аби потім накидати на суспільство тягар опікування ними. Значні ж особи зобов"язуються забезпечити своїх дітей певною сумою, відповідно до їх громадського становища. Капітали ці завжди вкладають якнайвигідніше й використовують точно за призначенням. Селяни та робітники тримають дітей удома, бо їхня робота полягатиме тільки в оброблянні землі, і держава не надає великої громадської ваги їх вихованню. Проте, для старих та хворих улаштовано спеціальні шпиталі та лікарні, і тому в країні не знають жебрацтва. Тепер, мабуть, цікавий читач хотів би довідатися про моє хатнє життя та побут у країні, де мені довелося перебувати дев"ять місяців і тринадцять днів. Маючи природний хист до механіки й спонукуваний потребою, я з найбільших дерев королівського парку змайстрував собі досить пристойні стіл і стілець. Двісті швачок шили мені сорочки і білизну до столу та на ліжко, і хоч полотна їм дали щонайцупкішого та найтовщого, вони, проте, мусили класти його в кілька шарів, бо навіть таке було тоншим од нашого батисту. Сувої цього полотна мають три дюйми завширшки й три фути завдовжки. Коли я ліг на підлогу, швачки взяли з мене мірку натягненою шворкою, яку тримали за кінці, одна, стоячи на моїй шиї, а друга — на коліні; третя ж лінійкою в дюйм завдовжки виміряла довжину шворки між ними. Далі вони зміряли обвід великого пальця моєї правої руки і задовольнилися тим, бо в них математично точно вирахувано, що обвід великого пальця дорівнює половині обводу зап"ястя, і так само встановлено співвідношення між зап"ястям, шиєю та грудьми. Отже, користуючись своїми розрахунками і моєю старою сорочкою, розстеленою перед ними на землі як зразок, швачки виготовили сорочки, що цілком пасували до мого зросту. Одяг шили мені триста кравців, які знімали з мене мірку вже іншим способом: я став навколішки, а вони приставили до моєї шиї драбину і, вилізши на верхній її щабель, спустили від мого коміра до підлоги важок на мотузочці, довжина якої мусила відповідати довжині мого камзола. Поперек і руки я виміряв сам. Працювали кравці в моєму будинку, бо найбільший у цілій країні дім не вмістив би мого костюма, і коли він був готовий, то виглядав неначе печворк[30], пошитий англійськими дамами; тільки мій був однокольоровий.
Триста кухарів працювали в невеличких зручних бараках, збудованих біля мого будинку, де вони жили зі своїми родинами, готуючи по дві страви до сніданку, обіду та вечері. Я брав у жменю двадцять лакеїв і ставив їх на стіл; сотня їх прислуговувала внизу, на підлозі: одні — підносячи тарелі з їжею, інші — підкочуючи бочки з вином та різними напоями. Ті, що були нагорі, на мою вимогу, піднімали їх дотепним способом за допомогою валу з вірьовкою, як в Європі ми витягаємо відро з криниці. Тарілки їжі і кухля напоїв вистачало мені на один ковток, їхня баранина поступається нашій. Яловичина зате — просто чудова. Іноді мене частували окостом такого розміру, що я тричі одкушував од нього; тільки це траплялося рідко. Прислужники були страшенно здивовані, побачивши, як я їв його разом із кістками, як їдять у нас ніжку жайворонка. Я за одним разом ковтав цілу гуску чи індика і, мушу зізнатися, вони були куди смачніші за наших. Дрібної ж птиці я брав штук по двадцять, а то й по тридцять на кінець ножа.
Одного дня його величність, повідомлений про мій побут, висловив бажання пообідати в мене разом зі своєю дружиною та молодими принцами й принцесами крові. Коли вони з"явились, я розмістив їх у парадних кріслах із почтом по обох боках стола, якраз навпроти себе. Був з ними і Флімнеп, лорд скарбниці, із білим жезлом в руці. Я спостеріг, що він раз у раз скоса поглядав на мене, але їв більше ніж звичайно на честь любої моєї батьківщини і на подив двору. Я маю деякі підстави гадати, що цей обід дав Флімнепові привід обмовити мене перед його величністю, бо хоч він зовні поводився зі мною більш по-приятельському, ніж дозволяє його похмура вдача, але завжди був моїм потаєнним ворогом. Флімнеп змалював імператорові скрутне становище скарбниці; указав на великі відсотки, за які мусив брати позику; на падіння на дев"ять відсотків проти паритету курсу кредитних білетів; на те, що я коштував уже його величності понад півтора мільйона спрагів (найбільша в ліліпутів золота монета з лелітку завбільшки) і, нарешті, сказав, що порадив би імператорові позбутися мене при першій же нагоді.
Тут я мушу реабілітувати одну премилу леді, яка безневинно постраждала через мене. Лордові скарбниці спало на думку приревнувати до мене свою дружину, бо якісь злі язики повідомили його, ніби її ясновельможність закохалась у мою особу, і при дворі один час ширилася скандальна поголоска, ніби вона таємно приїздила якось до мене. Я урочисто заявляю, що все це — найпідліша брехня, побудована лише на тім, що її ясновельможність обдарувала мене невинними знаками прихильності та приязні. Я зізнаюсь, що вона часто під"їздила до мого будинку, але ніколи не ховалась із цим, і в кареті її завжди бувало ще троє — здебільшого її сестра, донька та подруга, але так само відвідували мене й інші придворні дами. Прошу слуг моїх сказати, чи бачив хто з них коли-небудь біля моїх дверей карету, не знаючи, хто в ній сидить. У таких випадках, коли слуга повідомляв мене про гостей, я зазвичай тієї ж миті підходив до дверей і, привітавши їх, обережно брав у руки карету з двома кіньми (бо коли їх бувало шестеро, форейтор завжди випрягав чотирьох) і ставив її на стіл, навколо якого я зробив переносний бар"єр із п"яти футів заввишки, щоб запобігти нещасним випадкам. Часто на столі в мене було відразу по чотири карети з кіньми, повні товариства. Я сидів тоді в кріслі, нахиливши до них голову, і, поки був зайнятий отак одною, фурмани повільно об"їжджали навколо мого столу з іншими. У таких розмовах я провів багато дуже приємних пообідніх годин. Але ні лордові скарбниці, ні двом його інформаторам — Кластрілеві та Дранло (я називаю їх тут, а вони хай собі роблять що хочуть) — не пощастить довести, що будь-яка особа приїздила до мене інкогніто, крім державного секретаря Релдреселя, відрядженого до мене спеціальним наказом його величності, як я оповідав раніше. Я не затримувався б так довго на деталях, якби тут не йшлося про репутацію знатної дами, не кажучи вже й про мою власну, дарма що я мав тоді титул нардака, якого не мав і сам лорд скарбниці. Всі ж знають, що він тільки гламглам, тобто має титул на один ступінь нижчий, ніж я, як маркіз в Англії нижчий проти герцога. Я згоден, проте, визнати, що його посада дає більше прав, ніж моя.
Ці обмови, про які я довідався згодом при одній, не вартій згадки, нагоді, на певний час озлобили лорда скарбниці проти його дружини, а ще більше проти мене, і хоч він, нарешті, переконався, що його обдурено, і помирився з дружиною, але я назавжди втратив його довір"я, а незабаром побачив, що хутко втрачаю й прихильність його величності, на якого, безперечно, дуже впливав той його улюбленець.
Розділ VII
Раніше ніж розповідати про мій від"їзд із Ліліпутії, слід, мабуть, сказати читачеві кілька слів про інтригу, що два місяці поспіль точилася проти мене.
Через незначне своє походження я завжди стояв осторонь царських дворів і, хоч і чув чимало про коверзування великих монархів та міністрів, ніколи не сподівався таких жахливих наслідків од них у цій далекій державі, керованій, як здавалося мені, принципами, зовсім не подібними до європейських.
Саме тоді, як я зібрався відвідати імператора блефускуанців, одного вечора, дуже таємно, в закритих ношах прибув до мене один поважний придворний (якому я зробив дуже велику послугу під той час, коли він був у неласці в його величності) і, не називаючи свого імені, зажадав побачення. Носіїв одіслано. Поклавши в кишеню камзола ноші разом із його ясновельможністю, я звелів вірному челядникові казати всім, що нездужаю і уклався спати, а сам увійшов до помешкання, зачинив двері, поставив своїм звичаєм ноші на стіл і сів коло них. Коли ми обмінялися привітаннями, я помітив велику заклопотаність на виду його ясновельможності й запитав про її причини. Тоді він попросив терпляче вислухати його в справі, яка великою мірою стосувалася моєї честі та мого життя. Сказав він — бо я записав його слова зараз же, як він пішов, — таке:
— Насамперед, — почав він, — вам треба знати, що останнім часом кілька разів і найтаємнішим способом скликали засідання державної ради з приводу вас, і два дні тому його величність ухвалив остаточне рішення.
Ви дуже добре знаєте, що Скайреш Болголам (гелбет, або головний адмірал) мало не від часу вашого прибуття сюди є вашим запеклим ворогом. Перші причини цього мені невідомі, але ненависть його особливо збільшилася після вашої перемоги над блефускуанцями, що зовсім затьмарила його славу як адмірала. Цей лорд, спільно з лордом скарбниці Флімнепом, про неприязнь якого до вас через його дружину знають усі, генералом Лімтоком, камергером Лалконом і найвищим суддею Белмафом, склали акт, де вас обвинувачують у державній зраді та в інших злочинах, за які карають смертю.
Цей вступ так роздратував мене, свідомого своїх заслуг і невинності, що я зібрався був перебити його, але він попросив мене мовчати і вів далі.
— На подяку за вчинені вами мені послуги, я, ризикуючи головою, здобув, протоколи засідань ради і скопіював акт обвинувачення. Ось він:
ПУНКТИ ОБВИНУВАЧЕННЯ КВІНБУСА ФЛЕСТРІНА (ЧОЛОВІКА-ГОРИ)
ebooksa