— А я стишую ходу, щоб ти не відставав.
— Так он воно чого я наступаю тобі на п"яти! Знаєш, голубчику, не можеш іти швидше, пусти мене вперед.
Смок прискорив ходу й незабаром наздогнав передній гурт.
— Ану-бо, наддай, Смоку! — підганяв його Куций. — Випередьмо цих непохованих мерців. Тут їм не похорон. Іти так іти, щоб аж п"яти шкварчали!
Смок налічив у гурті вісьмох чоловіків та двох жінок. Незабаром, ще не вийшовши з зашеретів, вони випередили й другий гурт — душ із двадцятеро. За кілька футів од західного берега стежка звертала на південь і виходила на рівну кригу, щоправда, покриту кількома футами снігу. Через сніг пролягав санний слід, вузенька стрічка в два фути, втоптана ногами. Ступиш убік — і загрузнеш по коліна. Випереджувані неохоче вступалися з дороги, тож Смок із Куцим частенько мусили поринати в глибочезний сніг.
Куций був украй похнюплений і сердитий. Коли передні обурювалися, що треба його пропускати, він і собі огризався.
— І куди ти квапишся!? — спитав котрийсь із них.
— А ти куди? — відказав Куций. — Учора з Індіяни поперла сила народу. Вони вже там, і ти лиш облизня схопиш.
— Як так, то й тобі нічого квапитись.
— Кому? Мені? А я зовсім не шукач! Я на урядовій службі. У мене справа. Спішу до струмка Індіянки переписувати населення.
— Гей, малюче, а ти куди? Невже сподіваєшся на займанку? — почулося з другого боку.
Куций не забарився з відповіддю.
— Я? А хто ж, як не я, відкрив Індіянку? Оце зареєстрував займанку й повертаюсь, аби кляті чечаки її не загарбали.
В середньому ходаки покривали по три з половиною милі за годину; Смок та Куций — по чотири з половиною, а коли пускалися притьмом — то й ще більше.
— Я таки зажену тебе, Куций, — дражнив Смок товариша.
— Ов! А я так дремену, аж підметки повідлітають з твоїх мокасинів! Хоча все це намарно. Оце я прикидаю подумки: кожна займанка — п"ятсот футів, тобто їх десять на милю. Перед нас іде з тисячу таких, як ми, а струмок менше сотні миль завдовжки. Тож бачиш, скільки людей вхопить облизня! І ми з тобою також.
Перш ніж відповісти, Смок раптом наддав ходи й, випередивши ще кроків на шість Куцого, гукнув йому:
— Якби ти не теревенив без угаву та хутчіше тупав, то ми вже б і випередили декого з тої тисячі.
— Хто? Я? Пусти-но мене вперед, я тобі покажу, як треба ходити!
Смок тільки усміхнувся й знову наддав ходи. Тепер він глянув на цю пригоду зовсім з іншого боку. В його пам"яті зринув вислів одного божевільного філософа [16] про «переоцінку цінностей». І справді, йому тепер більше кортіло випередити Куцого, аніж здобути золота. Смокові сяйнула гадка, що в грі найважливіше — грання, а не сам виграш. Усі сили його душі, його розуму й м"язів спрямовані на те, щоб перемогти оцього Куцого, котрий зроду не розгортав книжки й не міг відрізнити вищання катеринки від оперної арії.
ebooksa