— Куций, а я таки зажену тебе до смерті! Відколи я ступив на берег Даї, я немов удруге народився. Тіло моє стало туге, мов тятива, й гірке, мов укус гримучої змії. Ще кілька місяців тому я б луснув, а такого образу не придумав. Я мусив спершу його в житті пережити, але тепер, коли пережив, цей образ мені ні до чого. Тепер я справжній чоловік і можу дати відсіч будь-кому, хто мене зачепить. Отож пропускаю тебе вперед на півгодини, упирайся, як хочеш, а тоді я піду попереду і покажу тобі, як треба ходити.
— Ну невже? — добродушно оскірився Куций, — Молоко ще не обсохло, а він і собі туди ж! Не сунься, хлопче, поперед батька в пекло, ліпше повчись у старших.
Щопівгодини вони мінялися місцями. Та й не розмовляли багато. Жвава хода зогрівала їх, а видих застигав у них на підборідді. Мороз так допікав, що доводилося безперестанку терти рукавицями носа й щоки. І досить було хоч на хвильку дати спочинок рукам, як тіло геть крижаніло, і тоді, щоб відновити кровообіг, вони мусили щосили розтирати лице.
Не раз їм здавалося, що вони вже випередили всіх, та потім знову й знову наздоганяли людей, які вийшли з Доусона раніше. Дехто з них намагався додержати їм ходи, та за милю-дві дороги неминуче відставав і зникав у темряві позаду.
— Ми всю зиму в дорозі, — зауважив Куций, — а оці трутні геть розкисли по своїх теплих хатинах і ще хочуть змагатися з нами. Коли б хоч із них була справжня закваска, то інша річ. Бо що-що, а вже ходити правдивий рудокоп, як ніхто, вміє.
Раз Смок черкнув сірником і глянув на годинника. Але вдруге на це вже не важився — йому в пальці так шпигонув мороз, що з півгодини зашпори не одходили.
— Четверта година, — сказав він, натягши рукавиці, — а ми вже випередили зо три сотні.
— Триста тридцять вісім, — поправив Куций. — Я лічив. Гей-но, оступіться! Дайте дорогу тому, хто вміє ходити.
Це він погейкував на вкрай здороженого чоловіка, що ледве дибав попереду і заступав стежку іншим. Цей та ще один — ото тільки й було невдах, що Смок із Куцим перестріли дорогою, самі йдучи тепер чи не попереду всіх. Про страхіття тієї ночі вони довідалися згодом. Втомлені люди сідали перепочити і більше не підводилися. Семеро замерзло на смерть, а десятки позбулося пальців на руках та ногах у доусонських шпиталях. І іч велелюдного походу до струмка Індіянки видалася найхолодніша за цілу зиму. Перед світанком спиртові термометри в Доусоні показували сімдесят градусів під нулем. А більшість подорожан тієї ночі були новоприбульці, зовсім не призвичаєні до морозів.
Трохи згодом Смок та Куций наздогнали ще одного ходака, що геть дійшов краю. Бідолаха сидів обіч стежки на крижині, під полярним сяйвом, що світлометом опромінило півнеба.
— Уставай, сестричко Мері, — привітав його Куций. — Ворушися, бо замерзнеш.
Та чоловік мовчав, і подорожани спинилися приглянутись ближче.
— Твердий, мов коцюба, — сповістив Куций. — Штовхни його, то ще й переломиться.
— Чи він хоч дихає? — озвався Смок, скинувши рукавицю й силкуючись через хутро та вовняну куртку намацати серце.
Куций припав голим вухом до закрижанілих вуст чоловіка.
— Не дихає, — заявив він.
— І серце не б"ється, — додав Смок.
Смок надягнув рукавицю й почав завзято бити руками, щоб зігріти їх та запалити сірника. То був старий чоловій, — безперечно, мертвий. Довга сива борода припала кригою, щоки були білі від паморозі, вії над заплющеними очима змерзлися докупи. Сірник догорів.
— Ходімо, — промовив Куций, розтираючи вухо. — Небіжчикові нічим не зарадиш. А я вухо запевно відморозив. Тепер уся шкіра злізе й цілий тиждень болітиме.
По кількох хвилях, коли полум"яна стрічка на обрії несподівано бризнула яскравим світлом на все небо, вони вгледіли за чверть милі попереду ще дві постаті. Опріч них скільки сягало око нікого не-видно було.
ebooksa