— Сімдесят дев"ять буде в січні.
— Либонь, тяжко працювали весь вік?
— З сімох років. Удома, в Мічігані, в наймах була, поки не виросла. Тоді вийшла заміж, і робота ще тяжча стала.
— Коли ж ви збираєтесь спочинути?
Стара глянула на нього так, немов сприйняла те за жарт, і не відповіла нічого.
— Ви вірите в бога?
Вона кивнула головою.
— Ну, тоді вам за все віддячиться, — запевнив він її, в глибині душі, одначе, подивляючи того бога: нащо він дозволяє, щоб дурні народжувалися щохвилини, терпить оцю шахрайську гру й попускає, щоб їх грабували зі сповитку до «могили?
— Скільки у вас цього рислінгу?
Скинувши оком на барильця, вона підрахувала: десь до восьмисот галонів.
Він на хвилину задумався, розважаючи, що він робитиме з цим усім вином і куди його збуде.
— А що б ви зробили, якби я забрав його в вас по долару за галон?
— Мабуть, упала б і вмерла.
— Ні, я не жартую.
— Повставляла б собі зуби, укрила б хату ґонтом, купила б нового воза. На цю дорогу возів не настачишся.
— Ще що?
— Труну б собі купила.
— Ну, що ж, тітонько, все ваше буде — і труна, і решта.
Вона не ймучи віри втупила в нього очі.
— Ні, ні, справді. Ось маєте завдатку п"ятдесят доларів. Розписки не треба. То на багатіїв звірятися не можна. Самі знаєте, яка в них, бісової віри, коротка пам"ять. Ось ким моя адреса. Вино приставите на залізницю. А тепер покажіть мені, як вибратися звідси. Я хочу піднятись на верховину.