— Спершу заплатіть шістсот доларів золотом.
— Я заплачу, як побачу твої докази.
— Ви матимете докази й будете кусати та рвати їх після того, як шістсот доларів будуть у мене в руках. Ви обіцяли заплатити. Але обіцянка — то шепіт, мара. А мені потрібні справжні гроші. Такі, щоб їх теж можна було рвати і спробувати на зуб.
Нарешті Торес здався й заплатив гроші за докази, що цілком задовольнили його, коли він побачив їх. То були давні листи, дитячий медальйон і дитячі іграшки.
Після цього Торес не тільки запевнив І Пина, що задоволений із його доказів, а ще й докинув сто доларів, щоб той виконав як слід його доручення.
На ту пору Френк і Генрі, зодягнені в свіжу білизну, голились безпечними бритвами у ванній кімнаті, що сполучала їхні спальні, і наспівували:
А Леонсія на своїй чудово вмебльованій половині, за допомогою двох швачок-індіянок, гостинно й великодушно пояснювала Цариці всі тонкощі вбрання цивілізованої жінки, і їй було сумно й весело водночас. Цариця, як справжня жінка, не приховувала щирого захвату від гарних суконь, білизни й прикрас у Леонсіїних шафах. Обом їм було приємно перебирати вбрання, а вправні швачки, зробивши там стібок, а там зайву складку, тим часом підганяли кілька Леонсіїних суконь на худішу й нижчу постать Цариці.
— Ні, корсета вам не треба, — зауважила Леонсія, оглядаючи Царицю. — Такий стрункий стан, як у вас, з жінок має одна на сотню. Я вперше бачу таку довершену фігуру. Ви… — Леонсія замовкла, ніби шукаючи шпильку на столі, а насправді, щоб приховати схвильованість. Опанувавши себе, вона докінчила — Ви надзвичайно гарна, молода, і Френк може пишатися вами.
У ванній кімнаті Френк, співаючи, вже кінчав голитися, коли почувся стукіт у двері і перервав йому пісню. Він відчинив і побачив Фернандо — одного з братів Солано з телеграмою в руці. Френк узяв телеграму і прочитав:
«Повертайтеся негайно. Потрібні ширші повноваження. Біржа хитається. Наступ на всі ваші акції крім «Темпіко петролеум». Телеграфуйте коли вас чекати. Становище небезпечне. Гадаю витримати якщо приїдете відразу. Негайно телеграфуйте. Беском».
Коли Моргани прийшли до вітальні, Енріко Солано разом із своїми синами відкорковував пляшки з вином.
— Я тільки-но віднайшов свою дочку й знову втрачаю її, — сказав Енріко. — Та це вже не така важка втрата, Генрі. Завтра справимо весілля. Бо ж той паскуда Торес, напевне, плеще по всьому Сан-Антоніо, що вона втікала з вами.
Генрі не встиг ще подякувати, як у кімнату ввійшли Леонсія й Цариця.
Енріко підніс чарку і промовив:
— За молоду…
Нічого не зрозумівши, Леонсія й собі взяла на столі чарку й глянула на Царицю.
— Ні-ні, — промовив Генрі, забираючи в неї чарку, щоб передати Цариці.
— Стривайте! — сказав і Енріко. — Я ж бо ще не скінчив. Дозвольте мені виголосити тост. Отже, за молодих!
— Ти завтра підеш з Генрі до шлюбу, — пояснив Леонсії Алесандро.
Хоч яка несподівана й прикра була для дівчини ця новина, та вона стрималась і, з удаваною веселістю глянувши Френкові просто в очі, вигукнула: