— Кажи, який там секрет?
— Ви не хочете, щоб хтось інший одружився з сеньйоритою Леонсією?
— Припустімо, що не хочу.
— Тож уявіть собі, що ви знаєте секрет, який завадить їм одружитися.
— Що ж то за секрет?
— Спершу заплатіть, — похитав головою І Пин. — Шістсот золотих доларів. Тоді я кажу вам секрет.
— Добре, я заплачу, — погодився Торес, не мавши найменшого наміру додержати свого слова. — Скажи, а потім я заплачу, якщо то не якась брехня. Ну!
Коли з кишені на грудях він витяг напханого кредитками гаманця, І Пин неохоче погодився і повів його вниз до старої, що сиділа на узбережжі.
— Ця стара, — пояснив він, — не бреше. Вона хвора і незабаром помре. Вона боїться. Вона розмовляла з священиком у Колоні. Він сказав, що вона мусить відкрити секрет, бо як ні, то попаде до пекла. Отже, вона не збреше.
— Ну добре, що не збреше, але що ж вона може сказати мені?
— А ви заплатите?
— Аякже! Шістсот золотом.
— Ну то послухайте. Вона народилася в Кадіксі, в Іспанії. Вона була чудова служниця і чудова нянька. Одного разу вона найнялася до англійської родини, що подорожувала в її рідному краю. Вона довго служила в тієї родини. Навіть поїхала з нею до Англії. Далі, — ви знаєте, іспанська кров дуже гаряча, — вона образилася на ту родину. А в них була маленька дівчинка. Вона краде дівчинку й тікає до Панами. Ту маленьку дівчинку бере за доньку сеньйор Солано. В нього багато синів і жодної доньки. Отже, з цієї маленької дівчинки він робить собі доньку. Але ця стара жінка не сказала прізвища родини дівчинки. А то дуже заможна родина, в Англії кожне її знає. Її прізвище — Морган. Ви знаєте це прізвище? До Колона приїздять люди з Сан-Антоніо й кажуть, що дочка сеньйора Солано одружується з англійським грінго, Морганом на ймення. І цей грінго Морган — брат сеньйорити Леонсії.
— А-а! — промовив Торес у злісному захопленні.
— Тепер ви заплатите мені шістсот золотом, — сказав І Пин.
— Дурний ти! — відповів Торес і глузливо засміявся. — Мабуть, коли-небудь ти навчишся краще продавати свої секрети. Секрет — це не черевики й не дошки. Секрет, коли його вже розказали, це все одно, що шепіт вітру. Він приходить і зникає, як мара. Хто його бачив? Черевики й дошку можна відібрати назад. Як ти відбереш секрет? Га?
— Ми обоє говоримо про мару, ви і я, — спокійно сказав І Пин. — Мара справді зникає. Я не зраджував вам жодного секрету. Ви бачили сон. Якщо ви переповісте його людям, вони запитають, хто це сказав. Ви пошлетеся на мене. А я скажу: «Ні». І тоді всі казатимуть: «Вам усе це приснилось», — і сміятимуться з вас.
І Пин бачив, що його логічні докази починають впливати на Тореса, і зробив доречну паузу.
— Ми з вами поговорили, — додав він по хвилі, — і наші слова розвіяв вітер. Авжеж, слова мара. Але я, продаючи секрети, продаю не мару. Я продаю черевики. Я продаю дошку. Я продаю докази. На терезах вони багато важитимуть. Якщо їх записати на папері й засвідчити печаткою, то папір можна порвати. Але інші докази не папір, їх можна вкусити й поламати на них зуби. Чутки завжди розпливаються, як ранковий туман. У мене є докази. Ви заплатите мені шістсот доларів золотом, або всі будуть сміятись, що ви слухаєте мару.
— Добре! — погодився переконаний Торес. — Покажи мені ті докази, що їх можна розірвати і вкусити.