22 грудня 1900 р.
[…] Насамперед, і це головне, Ви не так узялися за справу. Є десятки способів трактувати будь-яку тему чи ситуацію, і тільки один із них найкращий. На мою думку, Ви обрали не найкращий. Я маю на увазі точку зору. Ваш герой, що вмирає, — це часткове; а світ, ваші читачі — загальне. Пишучи своє оповідання, чи то шкіц, Ви хотіли вивести з часткового загальне. Щоб досягти переконливості, досягти художності, Вам слід було виводити з часткового загальне
Я не можу висловитись ясніше, не вдавшися до конкретного прикладу. Вчора я виправляв гранки одного свого оповідання[76] для «Макклюрза». Написане воно місяців з вісім тому. Надрукують його в лютневому номері. Перегляньте його, і Ви зрозумієте ясніше, що я хочу розтлумачити. Воно коротке, в ньому з часткового виводиться загальне;— ідеться про самотню смерть старого чоловіка, і трагедію довершують звірі. Мій герой — старий індіянин, покинутий племенем у сніговій пустелі, бо став для нього тягарем. Він має багаттячко і трохи дров. Довкола нього мороз і тиша. Він сліпий. Як я трактую ситуацію? На чию точку зору стаю? Ну звичайно, старого індіянина. Починається оповідання з того, що він сидить біля багаттячка, прислухаючись, як плем"я збирається в дорогу, запрягає собак, від"їжджає. Читач разом з ним чує кожен знайомий звук; чує, як від"їжджають останні; відчуває тишу, що запала по тому. Старий вертає думкою в своє минуле — і читач разом з ним. Таким чином, уся тема пропущена через душу індіянина. Аж до кіпця, коли його обступають вовки. Розумієте, все, все, навіть мораль і узагальнення, викладено через нього, у формах його життєвого досвіду. […]
До Анни Струнської[77]
Окленд, Каліфорнія,
11 лютого 1002 р.
Дорога моя!
Саме через те, що Ви така дорога, мені страшенно важко писати. Несила виповісти, які суперечливі пориви й думки роздирають мене в цю хвилину. Пориви велить погоджуватись, думки — не погоджуватись. Вірте мені, що куди легше скоритися почуттям, ніж послухатись думок. Жіноче в мені проситься, а чоловіче — відраджує. А головне — над усім, над Вашим дорогим обличчям я бачу себе, і той «я» вимагає, щоб я був вірний собі, твердий і послідовний. Я певен, що впав би нижче в Ваших очах, якби зрадив себе, щоб бути вірному Вам чи доброму до Вас. Розумієте? Не знаю чому, але справа сама собою склалась так, що я мушу зважати не стільки на Вас, скільки на себе. Все, що я обстоював, проголошував і думав (тобто саме єство моє), повстає переді мною і судить мене. А я, хоч завжди здавався легковажним і несталим, потай шаную себе. Без цієї пошани я о розсипався. І повірте, я добре знаю, як легко розсипатися людині мого типу.
Але я все плутаюсь і не можу доладно висловити своєї думки. Однак сподіваюся, що ви хоч наздогад мене зрозумієте. Прошу Вас, зрозумійте мене, хоч і лишитесь при своїй думці. Мабуть, найкраще було б пояснити до кінця, та, бачте, нічого не виходить.
Поверхово можна було б сказати багато. Якби я гадав, що йти не слід, я б не пішов[78]. Але вважаючи, що йти слід, щиро вважаючи, як я можу не піти? Дякую Вам за одне: Ви просите не задля себе самої. Бо тоді мені було б важче. Проте Ви досить великодушна, щоб поставити свою вимогу на найсправедливішу основу. Одначе як прикро, коли тобі кажуть, що ти не досить близький і не повинен забувати, що наші шляхи пролягають далеко один від одного й ніколи не зійдуться. Прикрі не самі слова, прикро, що в них є правда. І ось парадокс: чого це я, хоч маю так мало спільного з Вами, знайшов у Вас так багато? А тим часом ми майже чужі одне одному. Та коли подумати — мабуть, воно не так. Може, я не вплинув на Вас нітрохи; може, і Ваш вплив на мене невеликий. Але, — принаймні для декого, — «невеликий» зовсім не означав «незначний».
Зважте, як я жив досі! Ну невже Ви не розумієте? Ми з Вами такі різні, що й жити мусили по-різному. Хіба доконче бути схожими, щоб стати друзями? Хіба не можна простягти руки одне одному, як проводирі двох великих союзних армій — щоб жодне не поступалось, не здавалось, не принижувалося? Певне, що таке може бути — і буває. Невже треба, щоб друзі розчинялись одне в одному? Та навіщо здалась така дружба!
Як же я жив? Щиро і відверто, хоч і не сумирно. Я не боявся життя. Не ховався від нього. Я брав його таким, як воно є, за його справжню ціну. І я не соромлюся свого життя. Хоч яке воно було, але воно моє. І так само, як я не боявся життя, я не заплющу очей і на смерть. Я не боюся померти — й через те не боюся дивитись, як помирають інші. Кажучи «боюсь», я маю на увазі не звичайний страх. Ні, я не боюся, що мене вразить видовище чужої смерті. Я бачив, як помирають люди. І це мало велику вартість для мого життя, що мені довелося таке бачити. А те, що я одержав, я готовий віддати. Хай увесь світ, коли захоче, прийде дивитись, як я помиратиму.
Я істота, наділена чуттями. Жити — це означав відчувати. Щоб знати життя, треба його бачити. Так само й смерть. Я не зможу вбагнути власної смерті, навіть якщо сам упаду з шибениці, мов стиглий плід. А що мені не дано пізнати сенс власної смерті, то я повинен шукати того пізнання в чужій смерті, поки ще живий. Адже смерть, як і життя, велике диво.
Ви замало вірите в мене. Ви боїтеся, що, коли я побачу ту ганебну смерть, це зіпсує мене — «згрубить», як Ви висловились. Мабуть, Ви справді так гадаєте. Але як це «згрубить»? Усе моє життя повстає й заперечує Вам. Я бачив речі куди гірші й куди жорстокіші, ніж страта за вироком. Видовище страти може тільки пом"якшити мене. Якщо я згрубілий — ну що ж, такий я є. Найгірше вже сталося зі мною. А що сталось — те не відстанеться.
Господи! Як Ви можете це зрозуміти! Може, а погляду жінки в чоловікові все не таке, як слід, але стояти твердо, на власних ногах і дивитися життю просто в вічі, не боятись нічого, бачити, як інші зустрічають свою смерть так само спокійно й незворушно, як я зустрів би свою, бути безстрашним, непохитним, не мати в собі ні крихти легкодухості, ні крихти жіночності (огидної в чоловіках, хоч принадної в жінках), не заплющувати очей, а сміливо дивитися вперед, приймати життя, пам"ятаючи, що можеш і віддати його… та Ви не спроможні цього зрозуміти, і я не спроможний пояснити. Та й як інакше? Як можу я сказати про те, що виростало в мені повільно й тонко, про те, як складалася помалу вся моя натура, все мов найглибше й невід"ємне єство, з яким я не можу розлучитися? Та щоб Ви могли це зрозуміти, треба, щоб Ви жили зі мною від самої колиски, й перемріяли зі мною всі мої хлоп"ячі мрії, й робили моїми руками все, що я робив, і дивились на все моїми очима, треба передумати все, що я передумав у самоті на вершку щогли чи біля стерна, пиячити цілі дні й ночі, спати під одним укривалом зі справжніми людьми, навчитися гидувати боягузтвом і шанувати відвагу над чесність, шанувати безстрашних людей… і як Ви можете зрозуміти, коли я не спроможний Вам пояснити?
А по-друге, я ніяк не добачаю різниці між тим, щоб сміятись і веселитися в суспільстві, де вішають людей, а чи дивитись на те, як вішають людину. А ми ж усі — і Ви, і я — сміємось і веселимось. Коли Ви згодні ходити ввечері тротуарами, які освітлює Закон, то Ви причетні й до злочину, який полягав в тому, що Закон вішав людину. А інакше лишається тільки знайти для себе якусь гірську вершину чи кораловий риф геть поза досягом людських законів — або зректися життя. Але якщо Ви приймаєте ліхтар на розі, то мусите приймати й убивства, які вчинить Закон, бо Ви стаєте причетні до Закону, приймаючи ліхтар на розі, й полісмена на перехресті, і все суспільство, в якому Ви живете; бо, живучи в цьому суспільстві, Ви підтримуєте Закон, ним установлений, а коли Ви підтримуєте той Закон, це означав, що Ви вклали свою частку в ціну мотуза, купленого, щоб повісити людину. Або приймайте все це, або вийдіть із суспільства — іншої ради нема. Я волію приймати — і не боюся, й не соромлюся того. Я не збираюсь жити у вітальні за спущеними завісами. Я хочу бачити і кухню, і посудомийню. Далебі, той чоловік, що боїться зняти рибину з гачка або випатрати птицю, яку сподівається з"їсти, — це взагалі не чоловік.
Для нього нема ні риби, ні птиці. Він не має права на них. Нехай не їсть. А як хоче їсти, хай знімає з гачків рибу й патрає птицю. Ми не станемо чистіші від того, що хтось зробить за нас нашу брудну роботу.
Ми хочемо садовини й городини? Гаразд! Заробляймо на них. Та поки заробляємо, ми ж мусимо їсти рибу й м"ясо? Теж правда. А тому, поки риба й м"ясо годяться для наших шлунків, не вважаймо їх нечистими і для наших рук. І можете бути певні, що закон, який захищає Вас від образ і нападів на вулиці, сплямлений кров"ю людини, яку він вішає в Сан-Квентіні. Що з того, що її погляд упаде на Вас чи на мене? Хіба він не падає на нас за п"ять миль чи за п"ять тисяч миль? Я не боюся глянути в очі тій людині. Чому це я маю боятись? Що згрубію, глянувши їй в очі? Тоді я згрубію ще дужче, боячись глянути їй в очі й уразити себе тим. Повірте мені, співчуття, що зродилось на диванних подушках, несправжнє. Кінець кінцем воно служить тільки для власної втіхи. Ні, я волію побачити на власні очі, і хай мені стане млосно. Тоді мені й потім робитиметься млосно, коли я почую, що когось вішають.
Та годі вже. Чи я доб"юся згоди, оголюючи свою душу? Я тільки розпалююсь. Первісний звір підводить голову й реве — і що з того? Нас наче розділяє десять тисяч поколінь. І все ж, якщо навіть дорогу до Нового Єрусалиму вкажете Ви, прокладу ту дорогу я. І поки Ви їстимете свою рибу та птицю, я здійматиму її з гачків і патратиму, хоч Ви мене й зневажатимете. І вона смакуватиме Вам, але руки Ваші будуть не чистіші за мої.
Я написав зовсім не такого листа, як збирався. Якось збився з дороги. Я хотів відповісти лагідністю на Вашу лагідність, а натомість виявив усе, що є різкого й неприємного в моїй натурі. Я вдячний Вам і ціную те, що Ви так мною цікавитесь, бажаючи, щоб я чогось не робив — дарма, великого чи малого. Але… але перші рядки цього листа, можливо, найкраще пояснюють мою думку. Я не можу. Якби Ви, поки я й у голові не покладав туди йти, сказали: «Ніколи не ходіть на страту», — я, аби зробити Вам приємне, пообіцяв би не ходити. Однак тепер — зовсім інша річ. Я б соромився сам себе. Я волів би піти й потім, щоб не бентежити Вас, більше ніколи не бачитися з Вами, аніж не піти й заслужити Вашу ласку, помножену в тисячу разів. Не те що я ціную видовище страти більше за