Шановний містере Бебкоку!
Відповідаю на Ваш лист від 27 листопада. Насамперед я хочу сказати про два листи, які я відіслав, і про відповіді на них. Прочитавши в газетах, у чому звинувачують мене містер Вотерлу й містер Бендло (я не певен, чи правильно пишу його прізвище, але він один з керівників Чікагського прес-клубу і автор розлюченої телеграми до «Еврібодіз мегезіну», де мене названо недотепним клептоманом), я написав їм обом: навів деякі очевидні факти й зажадав вибачення. Містер Бендло відповів довгим посланням, зміст якого зводиться до того, що він згоден судити мене справедливо, хоч наперед певен моєї провини. Відповідь містера Вотерлу була досить невиразна, але, по суті, він визнав, що сам не тямив, про що говорив, коли звинувачував мене в плагіаті. Отже, я одержав дві зовсім незадовільні відповіді на свої відверті листи.
Це звинувачення в плагіаті настільки безглузде, що сам я волів би не згадувати його й словом. Та коли вже Ви питаєте, то я скажу ось що: я написав «Перед Адамом» як відповідь на «Історію Еба», бо ця остання здалась мені ненауковою. Містер Вотерлу убгав суспільну еволюцію тисячі поколінь в одне покоління. А вся ідея «Перед Адамом» — навпаки, показати надзвичайну повільність суспільного розвитку в первісному світі. Крім того, я спробував відтворити той первісний світ художньо, чого містер Вотерлу не зробив. Його оповідання дуже змістовне й Цікаве, однак недоладна форма не дозволила авторові створити переконливу ілюзію, потрібну в кожному справді художньому творі.
Коли хтось зобразив первісний світ ненауково й недоладно, то хіба вже всім іншим навіки заборонено зображувати той світ? Я так не думаю. Принаймні я не визнаю цієї заборони, хоч би як лаялись та протестували містер Вотерлу й містер Бендло.
Я ніколи не пам"ятаю, що писав у своїх уже надрукованих творах. Тому я не знаю, який саме епізод з «Історії Еба», що його я нібито сплагіював у третьому розділі своєї повісті, Ви маєте на увазі. Я не пам"ятаю, про що писав у тому третьому розділі, а рукопису в мене під рукою нема, і я не можу подивитись. Однак гадаю, що йдеться, мабуть, про те, як дитинча чіпляється за матір, коли вона вилазить на дерево. Якщо це й плагіат, то його ніяк не можна уникнути, пишучи про таку вбогу на матеріал тему, як життя первісної людини. Адже в сучасному світі жінка я дитиною, коли їй загрожує якась небезпека, має тисячу способів урятуватись. Вона може покликати полісмена, плигнути в човен і відпливти геть, може вскочити в трамвай, вибігти в кухню й замкнутися там, вихопити револьвер і відстрілюватись або ж віддати дитину няньці, щоб та її рятувала. Одне слово, способів, якими сучасна жінка з дитиною може врятуватись від небезпеки, безліч; але в первісному світі такий спосіб був тільки один. Вона могла видертись на дерево. Проте для цього їй були потрібні вільні руки. А дитині лишалось одне: держатися за матір.
Ви питаєте, які мої погляди на плагіат взагалі. По-моєму, вся ця проблема плагіату безглузда. Я не можу уявити сміховиннішого видовища, ніж людина, що спинається дибки й репетує про плагіат. Жоден автор з убогою уявою не зможе довго користатися з плагіату й наживатись на ньому. І навпаки, жоден автор з буйною уявою не потребує вдаватись до плагіату.
Мені хочеться трохи потеоретизувати. Ось уявімо собі випадок справжнього плагіату. Хтось щось написав. і написав добре. А хтось другий списав у нього. Якщо оригінал написано добре, то нащо кому здалося списане? Тепер уявіть, що сплагійований твір написано чудово і він перевершує оригінал. На що ж тоді нарікати? Світові потрібен кращий твір. Первісний варіант чим був, тим і лишається, і його автор тільки на посміх себе виставить, знявши галас, що хтось зліпив більший пиріг з піску. Мені так і ввижаються дітлахи на вулиці: одне зліпило з піску пиріг, а тоді оголошує решті: «Не ліпіть більших пирогів!» Або ж уявімо, що перший диріг вийшов невдалий, нікуди не годящий. Невже в такому разі всі діти на вулиці вже не мають права ліпити пироги? Як на мене, вся ця проблема така сміховинна, що я просто не знаю, що про неї казати. Це ж безглуздя! Питання плагіату насправді стоїть не так: «Чи він зробив те саме, що я?» — а так: «Чи він зробив це краще, ніж я?» І якщо він зробив це краще — ну що ж, уклоніться йому низенько.
В єгипетській історії є оповідка про фараонову дружину, що закохалась у непохитно чесного молодого гебрея, а коли він не піддався на спокусу, вона роздерла на собі шати й стала кликати варту. Мені вона дуже нагадує тих людей, що кричать про плагіат.
З пошаною
До Джорджа П. Брета[89]
Окленд, Каліфорнія,
7 березня 1907 р.
[…] В «Дорозі», як і в усій своїй творчості, в усьому, що я казав, писав, чи робив, я був правдивий. Такий я виробив собі характер; і гадаю, що це моя найкраща якість. Мій творчий характер розвивався не без перешкод, але я подолав увесь опір, нападки й огуду, і це, можливо, найвиразніше окреслює мій правдивий портрет.
Я завжди стояв на тому, що одна з найголовніших літературних чеснот — це щирість, і завжди намагався жити згідно з цим переконанням.
Якщо я помиляюся, так себе оцінюючи, якщо світ коли зломить мене, тоді я скажу: «Прощай, гордий світе», — від"їду на свою ферму й буду там садити картоплю та розводити курей, аби прогодувати себе.
Я згоден припустити, що я, можливо, помиляюсь, гадаючи, ніби щирість і правдивість — мої найкращі якості. Я згоден припустити, що всі мої міркування хибні. І все ж, оглядаючись на своє життя, я доходжу до одного великого висновку: Я ВИЙШОВ У ЛЮДИ ЗАВДЯКИ ТОМУ, ЩО НЕ ПРИЙМАВ ЗАНАДТО ОБЕРЕЖНИХ ПОРАД.
Якби я з самого початку приймав поради журнальних редакторів, то дуже швидко зійшов би нінащо. «Макклюрз мегезін» спокушав мене сто двадцятьма п"ятьма доларами на місяць, щоб прибрати до рук. Філіпс казав: «Пишіть для нашого журналу отакі й отакі оповідання. Покиньте те, що ви пишете». Коротше кажучи, він хотів, щоб я вихолостив свої оповідання й зробив євнухом самого себе, щоб я писав нікчемні, манірні, солоденькі новелки для буржуа, щоб я став у лави хитрої посередності й потурав розніженим, пересиченим, боягузливим буржуазним інстинктам. Відхиливши цю пораду, я мусив розірвати з «Макклюрзом». Філіпс показав мені на двері, і я позбувся твердої платні в сто двадцять п"ять доларів. Якийсь час мені доводилося сутужно. Ви, мабуть, пам"ятаєте, як я в Нью-Йорку мусив просити у Вас на квиток до Каліфорнії; але кінець кінцем я все поборов і виграв куди більше, ніж якби прийняв Філіпсову пораду. […]
До Артура Стрінгера[90]
Глен-Елен, Каліфорнія,