— І тепер, мабуть, сидять в якійсь печері, куди не сягав вода, — закінчив Генрі. — Якби ми могли розкидати це каміння, вода вийшла б із печери. Якщо вони живі, то витримають ще багато днів. Вмирають швидко тільки без води. А в них її, напевно, більше, ніж треба. Без їжі вони проживуть довгий час. Дивно мені тільки, яким побитом опинився там і Торес.
— А чи то не він наслав на нас кару? — висловив здогад Рікардо.
Але Генрі не доскіпувався далі.
— В усякому разі, — сказав він, — не в тому річ. Головне — це добутися до печери, поки вони ще живі. Ми самі не подолаємо цих брил. Якби в нас було з півсотні чоловік, що працювали б удень і вночі, ми б розчистили вхід за два дні. Отже, головне — знайти людей. Ось про це ми й мусимо подбати. Я візьму одного мула, поїду до кару й обіцятиму їм усе, що містить у собі одна з чекових книжок Френка, якщо вони погодяться допомагати нам. Якщо там нічого не вийде, я дістану людей у Сан-Антоніо. І треба поспішати. Тим часом ви можете розчистити дорогу й привести сюди всіх мулів, пеонів і отаборитись. І прислухайтесь увесь час до скелі, може, вони стуком сповістять про себе.
Генрі в"їхав у селище кару проти волі свого мула й на превелике диво всіх мешканців, що вражено дивились, як в їхній фортеці з"явився один із тих, кого вони нещодавно хотіли знищити. Сидячи навпочіпки біля своїх дверей і знічев"я гріючись на сонці, вони під сонливою байдужістю ховали своє здивування перед цим зважливцем, що сам-один з"явився серед них і мало не наступав їм на ноги. Як це й завжди буває, сміливість білої людини ошелешила диких кару. Тільки вища істота, — до іншого їхній слабкий розум не міг додуматись, — тільки непереможна істота, озброєна понадприродною силою, може насмілитися вдертись в їхній табір, у саму гущавину недругів, та ще й на такому стомленому й вередливому мулові.
Вони розмовляли каліченою іспанською мовою, і Генрі їх розумів, а вони зі свого боку — розуміли його іспанську мову. І проте його оповідання про нещастя в священній горі аж ніяк не вплинуло на них. Байдуже знизуючи плечима, вони вислухали його пропозицію допомогти йому й обіцянку добре заплатити за роботу.
— Якщо гора поглинула грінго, значить, така була воля божа… І хто ми такі, щоб ставати між богом і його волею? — відмовили вони. — Щоправда, ми люди незаможні, але ми не збираємось працювати ні для кого, а воювати проти бога й поготів. Адже винні самі грінго. Це ж бо не їхня земля. Чого їх принесло в наші гори? Нехай самі й дають собі раду, коли посварилися з богом. А в нас досить і свого клопоту, хоч би зі своїми вередливими жінками.
Час сієсти давно вже минув, коли Генрі, змінивши двох мулів, на третьому, найноровистішому, в"їхав у Сан-Антоніо. На головній вулиці, на півдорозі між судом і в"язницею, він побачив начальника поліції та маленького товстого суддю в супроводі десятка поліцаїв і двох нещасних пеонів, що втекли з плантації в Сантосі. Генрі спинив мула і вдався до начальника поліції й судді зі своїм проханням. Поки він оповідав, що сталося, начальник поліції підморгнув судді, якого він сам поставив і який був відданий йому і тілом, і душею.
— Аякже, ми, безперечно, допоможемо вам, — потягаючись і позіхаючи сказав він, коли Генрі скінчив.
— А коли можемо ми дістати людей і рушати? — нетерпляче спитав Генрі.
— Щодо цього, то ми тепер якраз дуже зайняті, правда, пане суддя? — нахабно відповів начальник поліції.
— Так, ми дуже зайняті, — позіхнув суддя просто в обличчя Генрі.
— І будемо зайняті ще деякий час, — вів далі начальник поліції. — Шкода, але ні сьогодні, ні завтра, ні найближчими днями не зможемо стати вам в пригоді. Хіба що вже трохи згодом…
— Скажімо, на різдво, — підказав суддя.
— Атож, на різдво, — притакнув начальник і галантно вклонився судді. — Приїздіть сюди на різдво і завітайте до нас. Якщо справ у нас буде небагато, ми, може, й спробуємо зорганізувати експедицію, про яку ви говорите. А тим часом на все вам найкраще, сеньйоре Моргане!
— Ви не жартуєте? — спитав Генрі, і обличчя в нього скривилося з люті.
— Таке саме обличчя, напевно, було в нього й тоді, як він по-зрадницькому вдарив ножем у спину сеньйора Альфаро Солано, — зловісно промовив начальник поліції.
Та Генрі немов не дочув цієї образи.
— Знаєте, хто ви такі? — обурено вибухнув він.
— Стережіться! — попередив його суддя.