Чоловіки перші підвелися біля густих заростів. Але не встигли ще вони підійти до Леонсії, як та й собі підвелася з землі й зустріла їх веселою усмішкою.
— Нам, як ви казали, не конче сюди йти, — пожартувала вона з Френка. — Тепер ви вірите?
Френка тим часом зацікавило інше. Простягти руку, він схопив дуже звичайну річ, що слідом за ними котилася схилом гори. Це був шолом, якого Торес привласнив у кімнаті мумій. Френк віддав його Торесові.
— Викиньте його зовсім, — порадила Леонсія.
— Це мій єдиний захист від сонця, — відповів Торес. Покрутивши шолом у руках, він увесь аж засяяв, коли побачив усередині напис; він показав його своїм супутникам і прочитав уголос: «Да Васко».
— Я чула про нього, — заявила Леонсія.
— Авжеж, мусили чути, — ствердив Торес. — Да Васко мій предок. Моя мати — уроджена да Васко. Він приїхав до іспанських колоній разом із Кортесом[17]…
— І зняв бунт, — додала Леонсія. — Я добре пам"ятаю що мені розповідали про це батько й дядько Альфаро. З дванадцятьма товаришами він подався шукати скарби майя. Вони взяли собі на допомогу прибережних карібів, з сотню чоловіків і стільки ж жінок. А Кортес послав за ними переслідувачів на чолі з якимось Мендосою[18]. Його рапорт, що, як казав мені дядько Альфаро, зберігся в архівах, зазначає, ніби бунтівників загнано в долину Загублених Душ, де їм лишалося тільки сконати жалюгідною смертю.
— І цей да Васко, очевидно, хотів утекти звідти тим шляхом, яким прийшли ми, — закінчив Торес. — Але його впіймали майя і зробили з нього мумію.
З цими словами він надів на голову старовинний шолом і сказав:
Дарма що тепер вечір, і сонце низько, а пече воно мені голову, наче залізом.
— А мене, наче залізом, припікає голод, — признався Френк. — Цікаво, чи в цій долині живе хто-небудь?
— У рапорті Мендоси зазначено, що да Васко зі своїм загоном мав загинути «жалюгідною смертю», — відповів Торес, — і я знаю, що відтоді їх ніхто не бачив.
— Здавалося б, що в такому місці мала б бути якась їжа, — почав був Френк, та спинився, побачивши, що Леонсія рве з куща ягоди. — Слухайте, киньте це, Леонсіє! У нас доволі мороки й без того, щоб мати ще на руках отруєну красуню.
— Та ці ягоди не отруйні, — спокійно відповіла Леонсія, не кидаючи їсти. — Ви ж бачите, що їх і птахи дзьобають.
— Тоді і я приєднуюсь до вас, — втішився Френк, напихаючи собі повний рот солодких ягід. — І якби я впіймав цих птахів, то й їх з"їв би разом з ягодами.
Коли вони вгамували пекучий голод, сонце над обрієм стояло вже так низько, що Торес зняв шолом да Васка.
— Доведеться нам і переночувати тут, — сказав він. — І лишив свої черевики в кімнаті мумій, а чоботи да Васка загубив, пливши. Ноги в мене зовсім подряпані, але тут багато трави, з якої можна сплести сандалі.
Поки Торес робив собі сандалі, Френк розклав багаття й понаносив гілля, бо хоч вони були недалеко від тропіків, на такій високості вночі дуже холодно. Він ще не скінчи ч збирати паливо, як Леонсія звилася клубочком і, поклавши голову на руки, міцно заснула. Тоді Френк дбайливо підсунув сухого листя й моху під той бік її, що був далі від вогню.
РОЗДІЛ XVII