Місяць по місяцю блукали вони недослідженою землею, де не видно було людського сліду, але де колись людина жила, якщо вірити в існування Покинутої Хатини. У межигір"ях проймали їх сніговії, на голих верхів"ях на межі вічних снігів вони тремтіли з холоду під полярним сонцем; у літніх долинах на них нападали хмари мошви, а в тіні льодовиків вони збирали суниці й квіти — такі, яких не скрізь і на Півдні знайдеш.
Осінь спобігла їх у таємничій країні озер, сумовитій і мовчазній, де колись дичина була, але тепер ніяких ознак життя не лишилось, де шугали холодні вітри, де хвилі з тихими скаргами набігали на безлюдні береги, а в захищених кутках лежали купи криги.
На другу зиму шукали вони слідів людей, що задовго до них тут проходили. Несподівано для себе вони натрапили в лісі на стежку, дуже давню, протоптану поміж деревами, і зраділи, що вона приведе їх до Покинутої Хатини. Але стежка. так само несподівано слизла, як і почалась. Хто її протоптав і для чого, так і зосталося загадкою. Іншим разом надибали вони рештки мисливського куреня. Там ще збереглося лахміття з погнилих укривал, і серед них Торнтон знайшов кремінну рушницю з довгою цівкою. Він знав, що це рушниця Компанії Гудзонової затоки ще з тих далеких часів, коли за таку зброю давали такої ж висоти стос щільно складених бобрових шкурок. Але це було й усе. Ніякого натяку на те, хто був той чоловік, що поставив куреня й покинув серед укривал свою рушницю.
Знову настала весна. Покинутої Хатини вони так і не знайшли, але натрапили, нарешті, на багате поверхневе розсипище. У тій широкій долині було стільки золота, що, коли його промивали, воно виблискувало, немов жовте масло на дні ночовок. Далі мандрівники не пішли. День роботи давав їм на тисячі доларів піску та самородків. Вони працювали день у день і складали золото в мішки з лосячих шкур, по п"ятдесят фунтів кожен. Ці мішки наче стоси дров лежали біля куреня, сплетеного з ялинового гілля. Люди працювали як скажені, дні летіли, як уві сні, а скарбів усе більшало.
Собакам нічого було робити, — тільки інколи приносити дичину, що настріляє Торнтон, і Бек цілими годинами куняв коло вогнища. Дедалі частіше стало приходити до нього привиддя волохатого коротконогого чоловіка. Мружачись на вогонь, Бек в уяві блукав із ним у якомусь іншому, далекому світі.
У тому світі найбільше було страху. Коли волохатий чоловік спав біля вогнища, засунувши голову між коліна й затуливши її руками, Бек бачив, що він непокоїться вві сні, здригається, а прокинувшись, із жахом тупить очі в темряву й підкидає свіжого хмизу в огонь. Іноді вони йшли вдвох на морський берег. Волохатий чоловік збирав м"якуни і їв їх, злякано озираючись на всі боки, ладний бігти, як вітер, при найменшій небезпеці. Коли вони були в лісі, то нишком скрадалися між деревами, — волохатий чоловік спереду, Бек за ним. Обоє обережні й чуйні, вони однаково роздимали ніздрі, ворушили вухами й насторожували їх. Чоловік мав такий самий гострий слух і такий самий нюх, як і Бек, але до того ще вмів видиратися на дерева й пересуватися по них, як по землі. Розгойдуючись на руках, він перекидався з гілки на гілку, часом на дванадцять футів, і ніколи не промахувався і не падав. Чоловік почував себе на дереві так само вільно, як і на землі, і Бекові невиразно згадувались ночі, коли він чатував унизу, а волохань спав, уклублившись серед гілля й міцно за нього тримаючись.
З цими Бековими привидженнями разом поставав і загадковий поклик із самих надрів ліс у. Він наганяв на нього якусь невиразну тривогу, розбуркував дивні бажання, незрозумілу солодку радість і нездоланний норив до чогось невідомого. Іноді, слухаючись цього поклику, Бек біг у ліс, шукав там його, наче це була якась річ, і брехав, — то сердито, то лагідно, як до настрою. Він закопувався носом у свіжий лісовий мох або в чорну землю, що з неї росла висока трава, і пирхав з радості, вдихаючи ці смаковиті пахощі. Або годинами вилежував, згорнувшись і причаївшися за поваленим деревом, порослим губкою, і з широко розкритими очима й нашорошеними вухами прислухався й стежив за всім, що ворушилось навколо. Може, він сподівався, що йому пощастить зловити цей незрозумілий поклик? Але він несвідомо робив це: він тільки відчував, що мусить, більше нічого він не розумів.
Часами його опановував якийсь непереможний потяг. Він лежав десь у таборі, спокійно куняючи на сонці, і враз підводив голову, наструнчував вуха, пильно прислухався, а тоді поривавсь на ноги й мчав усе далі й далі, лісовими хащами і галявинами, вкритими пучками зілля. Подобалось йому бігти висхлим коритом якого струмка або, тихенько скравшися, стежити за життям пташок у лісі. Бувало, цілий день він пролежував, причаївшись у кущах, і дивився на куріпок, що лопотіли крильми, перелітаючи з місця на місце, або поважно походжали в траві. Але найбільше йому було до душі бігти лісом у присмерку літньої ночі, слухати сонний шелест дерев, читати лісові звуки, як людина читає книгу, і шукати оте загадкове щось, що кличе його й вабить безнастану вві сні й наяву.
Якось уночі він прокинувся раптом, ніби його хтось штовхнув, і звівся на ноги. Очі йому палали, ніздрі здригались і шерсть наїжилась, як та щетина. З лісу чувся поклик — чи тільки один голос із того поклику багатоголосого — чіткіший і виразніший, ніж досі. Бриніла одна довга нота, ніби безнастанне квиління, подібне, а разом і не подібне, до виття собаки-кудлача. Бек пізнав цей голос — він чув його раніше й давно вже. Він вибіг з сонного табору, шаснув до лісу й тихенько, як тінь, зник у ньому. Що далі в гущавину, то виразніше лунав поклик, усе більше нащулювався Бек і повільнішою ставала його хода. Аж ось він виглянув на галявину й побачив там великого худого вовка, що сидів, піднявши морду до неба, і вив.
Бек не ворушився, але виття враз стихло: вовк почув його. Бек вийшов з-поміж дерев, зіщулившись усім своїм тілом і далеко витягши хвоста. Він ступав, припадаючи до землі, так ніби закрадався. У кожному його рухові була й погроза, і намір сприятелюватись або, радше, пропонування миру, як то звичайно буває, коли збираються двоє хижаків. Але вовк, побачивши пса, кинувся бігти. Бек широкими стрибками поминувся за ним і загнав його в старе пересохле річище, що з нього вихід був забитий чагарником. Вовк рвучко обернувся, крутнувшись на задніх лапах, — так само, як це робили Джо та інші собаки, коли їх заганяли в кут, — увесь наїжився, загарчав і дрібно заклацав зубами.
Бек не нападав — він кружляв навколо й виявляв зовсім дружні наміри. Але вовк був підозріливий і наляканий, бо ж він важив утроє менше за Бека і головою був йому тільки по плече. Вловивши хвилину, коли Бек одвернувся, він дременув геть, і Бек знову погнався за ним. Раз у раз він наганяв його, і все повторювалося спочатку. Вовк був виснажений, проте нелегко було його наздогнати. Він біг доти, доки голова Бекова рівнялася з його боком, тоді раптом повертався, ставав в оборонну позу і при першій нагоді тікав далі.
Кінець кінцем Бек за свою упертість мав винагороду: вовк, переконавшись, що йому нічого не загрожує, обнюхався з ним і став гратися. Це була напружена, обережна гра хижих звірів, що ховають свою хижість. Тоді легкими скоками він подався вперед, явно кудись прямуючи і ваблячи Бека за собою. Вони бігли попліч у похмурих сутінках угору річищем до межигір"я і перекинулися на другий бік вододілу.
Там знайшлася рівнина, покрита великими латками лісу і з силою струмків. Вони бігли, не спиняючись, через ці простори, минали години по годинах, і над обрієм устало сонце, і день теплішав. Бек відчував неймовірну радість. Він знав, що біжить, нарешті, на той поклик, біжить поруч із своїм лісовим братом туди, звідки йде до нього той поклик. В ньому ожили давні спогади й опанували всю істоту; він збуджувався від тих спогадів, як колись від дійсності, що її тінню були спогади. Він робив це раніше, десь у тому без міри далекому, напівзабутому світі, і знову робив це тепер, бігши вільно, ледь торкаючись ногами дикої незайманої землі, а над головами їм синіло незглибне небо.
Вони захотіли пити й спинились коло струмка. Нахилившись до води, Бек раптом згадав Джона Торнтона. Він сів.
Вовк побіг далі, — певно ж туди, звідки поклик чувся, — потім вернув і обнюхався з Беком, ніби хотівши підбадьорити його. Але Бек обернувся і поволі рушив назад. Мало не годину його лісовий брат біг поруч нього з тихим скавучанням; потім сів і, піднявши морду вгору, жалібно став заводити. Тужливе це було виття, і, біжачи невпинно своєю дорогою, Бек чув, як воно поступово завмирало в далечині.
Торнтон обідав, коли Бек пригнав у табір і підбіг до нього в нападі шаленої любові. Він перекинув господаря на землю, став лизати його в лице, покусувати йому руки, — одне слово, «строїв дурника», як казав Торнтон, що й собі, похитуючись із псом з боку в бік, своїм звичаєм, пестливо лаяв його.
Два дні й дві ночі Бек не виходив з табору й не спускав Торнтона з ока, крутився біля нього, коли він працював, дивився, як він їв, як лягав спати, загорнувшись у своє укривало, як вилізав із нього вранці. Але за два дні з лісу знову долинув потужний, таємничий поклик. Бек знову занепокоївся; він не міг позбутися спогадів про дикого лісового брата, про те, як вони мчали лісами в тому дивному краї за межигір"ям. Він не витримав і знов почав бігати в ліс, але дикого брата там не здибав, і хоч як наслухався — нізвідки не чути було жалібного квиління.
Він став пропадати вже по кілька день, ночуючи де приведеться. Якось раз він добіг до того межигір"я, звідки витікала річка, і перейшов на другий бік, у край лісів та струмків. Тут він блукав цілий тиждень. Перебігаючи легкими довгими скоками з місця на місце, він марно шукав слідів дикого брата. Живився він або дичиною, що сам-таки полював, або ловив лососів у річці, що десь там далеко впадала в море. На березі річки він загриз чорного ведмедя. Той також ловив рибу, але на нього напала ціла хмара комарів, і він, осліплений, порвався бігти до лісу, страшний у своїй безпорадній люті. Проте й такого ведмедя нелегко було перемогти, і в Бекові прокинувся ввесь його дикий шал. Через два дні, повернувшись на місце бою, він застав там росомах, що билися за здобич, і враз порозганяв їх. Вони зникли, як та солома, що її рознесло вітром, покинувши на місці двох, котрі вже ніколи більше не зможуть битись.
Бек ставав диким хижаком, що живе коштом живих створінь, яких забиває сам без нічиєї допомоги, і через свою надзвичайну силу й спритність перемагає ворожу природу, де може вижити тільки найдужчий. Свідомість своєї сили сповняла Бека гордістю, що виявлялася в кожному його рухові, у грі його м"язів, у його поставі. З цієї гордості його пишна шерсть здавалася ще кращою, ще блискучішою. Коли б не темно-жовті плями на морді й коло очей та не жмут білої шерсті на грудях, легко можна було б подумати, що це велетенський вовк. Від свого батька-сенбернара він мав вагу й зріст, а від матері-кунделя — будову тіла. Його довга вовча морда була більша, ніж у якого вовка, а череп був і зовсім вовчий, тільки ширший та важчий.
Його лукавство було дике, також чисто вовче, і в ньому сполучалися розум кунделя та кмітливість сенбернара. Разом із досвідом, що дала йому важка життьова школа, все це робило його найстрашнішим звіром диких хащів. Живлячись самим тільки м"ясом, він був тепер у повному розквіті сил. Життя в ньому переливалося через край. Коли Торнтон ласкаво гладив його по спині, шерсть злегка тріщала під рукою, неначе кожна волосина виснажала скупчену в ній електричну силу. Усі частини тіла й мозку, усі нервові тканини, — усе в ньому було однаково наладоване і діяло в повній гармонії. Коли щось вимагало відгуку, він озивався блискавично швидко. Його скоки були вдвоє швидші, ніж у звичайного собаки, коли той нападає або борониться. Тільки чийсь рух або звук який — і він уже зреагував, а інший собака ще б чухався. Він відчував, вирішував і відповідав у ту саму мить. Звісно, в цих діях мусила бути якась послідовність, але проміжки між ними були такі безмірно малі, що все відбувалося наче водночас. Його дужі м"язи працювали, як сталеві пружини. Широка хвиля життя в ньому сповняла його радістю й невгамовністю, і часом здавалося, що він не витримає цього екстазу, і радість та снага життєва затоплять цілий світ.