РОЗДІЛ XV
Корліс одначе пішов до неї того ж таки дня. Він зрозумів, що поводився, як хлопчисько. Втратити Фрону було для нього дуже тяжко, але думка про те, що, розпрощавшися, він справив наостанку на неї таке неприємне враження, була для нього ще тяжча. Крім того, йому було соромно. Адже міг він поставитись до цього далеко мужніше, бо ж із самого початку був переконаний, що нічого не вийде!
Отож він зайшов до Фрони, і вони пішли на прогулянку до Казарм. З її допомогою він намагався пом"якшити те прикре враження, що залишилося від ранкової розмови.
Він говорив розумно й спокійно, дівчина потакувала, — він уже хотів перепросити її, якби вона не запротестувала.
— Вашої провини тут немає, — казала Фрона. — Коли б я була на вашому місці, то й я, певно, зробила б так само. А розсердилася б, може, ще більше за вас. Ви дуже розсердилися, правда?
— Та коли б ви були на моєму місці, а я на вашому, — спробував пожартувати Корліс, — нічого було б і сердитись.
Вона усміхнулася, радіючи, що він трохи простіше почав ставитись до справи.
— На жаль, наша громадська мудрість не дозволяє такої заміни, — додав він, аби щось сказати.
— А так! — засміялася Фрона. — Ось тут я й виявила б своє єзуїтство. Я можу стати над цією мудрістю.
— Тобто ви хочете сказати, що…?
— Ви знову скандалізовані! Ні, я не була б така необережна, щоб сказати все відверто, а пустилася б на хитрощі. Я досягла б тієї ж мети, тільки обережніше. Різниця, власне, була б неістотна.
— І ви справді б це змогли? — спитався він.
— Чом би й ні, — якби вимагали обставини. Я не з таких, що відступаються без бою від щастя в житті. Це трапляється тільки з людьми сентиментальними та ще в книжках. Мій батько завжди каже, що я з породи борців. За те, що мені велике й святе, я ладна стати до бою хоч би з самим небом!
— Ви дуже мене зрадували, Вансе, — сказала вона, прощаючися з ним коло Казарм. — Тепер все буде, як колись. І не думайте, що становище погіршало, навпаки, воно, може, далеко покращало.
Одначе Корліс, кілька разів ще одвідавши Фрону, забув дорогу до Велсового дому і взявся до праці, як ніколи. Він іноді навіть криводушив перед собою — поздоровляв себе з тим, що уник небезпеки, малював різні похмурі картини сімейного життя, в разі б він одружився з Фроною. Але це бувало зрідка. Звичайно, згадавши про дівчину, він відчував голод, аж наче фізичний, і тоді єдиним його порятунком була праця, і то коли багато її. Вдень, на стежках і річках, в таборах і на займанках, він ще міг стримувати свої переживання, але вночі, уві сні, вони таки долали його. Дел Бішоп, що жив разом з ним, завважив його неспокій, підслухав, що він говорить крізь сон.
Отож, склавши все докупи, шукач дійшов правильного висновку. Зрештою, не було тут нічого мудрого. Вже сам той факт, що Корліс більше не ходив до Фрони, з"ясовував усе. Але Дел Бішоп колупнув далі й дорозумівся, що в усьому винен Сент-Вінсент. Зустрічаючи кілька разів Фрону з журналістом, Дел обурювався всім своїм єством.
— Я ще йому покажу! — пробурчав він якось увечері в таборі біля Золотого Дна.
— Кому? — запитав Корліс.
— Та тому газетяреві, он кому!
— За що?