Перро завів обох собак униз і віддав чорнолицьому велетневі, що звався Франсуа. Перро — канадський француз, був дуже смаглявий; Франсуа, теж канадський француз, — був удвічі темніший, бо мав у жилах домішку індіянської крові. Обоє вони були зовсім нові для Бека люди (тепер йому судилося побачити таких чимало), і хоч особливої симпатії до них він не відчував, проте не міг не ставитись з повагою. Він незабаром побачив, що вони люди добрі, спокійні, справедливі і занадто добре знають собак, щоб їх можна було обдурити.
У приміщенні між палубами, крім Бека та Керлі, було ще двоє собак. Одного, величезного, білого, як сніг, вивіз із Шпіцбергену капітан китобійного судна, і потім він мандрував разом з геологічною експедицією до Безплідної Землі. Він був добродушний, але дуже лукавий. Весело й лагідно заглядаючи в очі, він при тім вигадував якусь штуку, як це було, наприклад, коли він украв у Бека його порцію, першого ж разу, як їм дали їсти на пароплаві. Бек кинувся, щоб його покарати, але в повітрі просвистів батіг Франсуа й настиг злодія раніше, ніж він. Бекові залишилось тільки вернути собі свою кістку. Франсуа вчинив по правді, Бек це побачив, і пошана його до метиса ще зросла.
Другий собака не пробував ані ластитися до кого, ані запізнатися з ким; зате він і не намагався красти їжу в новаків. Він був суворої похмурої вдачі. Він дав наздогад Керлі, щоб його не чіпали, і що, коли його займатимуть, то буде біда. Дейв — так звали собаку — як не їв, то спав, а як не спав, то позіхав і зовсім нічим не цікавився. Навіть коли вони проходили через затоку Королеви Шарлотти і пароплав хитався, підносячись і падаючи на хвилях, як несамовитий, — то Бек і Керлі мало не показилися з жаху, а Дейв тільки невдоволено підвів голову, кинув на них байдужий погляд, позіхнув і знову заснув.
День і ніч пароплав ішов уперед, здригаючись від безнастанного руху гвинта. Дні були всі подібні один до одного, але щодалі все холоднішало. Нарешті одного ранку гвинт затих, і на «Нарвалі» все заворушилось і захвилювалось. Бек відчув це, як відчули й інші собаки, і знав, що незабаром має зайти якась зміна. Франсуа прив"язав їх на мотуза й вивів на палубу. Ступаючи, ноги Бекові провалювалися в якусь білу пухку кашу, наче в болото. Він запирхав і відскочив назад. Така сама біла каша падала й у повітрі. Він обтрусився, але вона знову сипалася на нього. Він з цікавістю обнюхав її, а тоді лизнув язиком. Опекло, як вогнем, і зникло. Це зовсім збентежило Бека. Він ще раз спробував — наслідок той самий. Люди, що стояли навколо, голосно зареготали. Йому стало соромно, хоч він і не знав добре, чого саме. Бек уперше в своїм житті побачив сніг.
II. ЗАКОН ДРЮЧКА Й ЗУБІВ
Перший день на березі в Даї був для Бека чистим кошмаром. Кожна година приносила щось нове й жахливе. Його раптом вихоплено з самого осередку цивілізації й кинуто в первісний світ. Перед ним було не те колишнє життя, напоєне сонцем і лінощами, коли тільки й роботи, що тинятися з нудьги. Тут — не було ні хвилини спокою, ні хвилини спочинку, на кожному кроці — змагання, і в повсякчасній небезпеці тіло, а то й саме життя. Безперестанку треба матися на бачності, бо ці собаки й люди зовсім не такі, як у місті. Вони дикі, геть усі дикі, і визнають один тільки закон — закон дрючка й зубів.
Йому досі ніколи не доводилось бачити такої гризанини, які тут траплялись між цими вовчурами, а не собаками. Перший його досвід дався йому втямки на все життя. Правда, бився цим разом не він, бо тоді б він видихав і ні до чого був би йому той досвід. Жертвою став Керлі. Їх, собак, поставлено біля рубленої комори. Керлі своїм звичаєм став підсипатись до одного собаки, що був завбільшки як дорослий вовк, але й наполовину не такий здоровий, як Керлі. І ось — без ніякого попередження, швидкий, мов блискавка, стрибок, металевий клац зубами, такий самий швидкий стрибок назад — і морду в Керлі розпанахано від самих очей аж до щелепів.
То був такий вовчий спосіб — наскочити й відступити. Але на цьому справа не кінчилася. Надбігло тридцятеро чи, може, й сорок собак і оточили тих двох співзмагачів мовчазним вижидальним колом. Бек не розумів ні цієї мовчанки, ані того, чому вони нетерпляче облизувались. Керлі кинувся на свого супротивника, який; знову наскочив і відскочив. Другий наскок Керлі він зустрів грудьми й збив його з ніг. Керлі не встиг підвестись. Собаки, що стояли навколо й дивилися, тільки цього й чекали. З виттям та з гарчанням вони накинулись на Керлі, і він, заскигливши в агонії, зник під купою наїжених тіл.
Усе скоїлось так хутко й несподівано, що Бек не міг опам"ятатись. Він бачив, як висолопив Шпіц червоного язика, — це так він сміявся, і як Франсуа, розмахуючи сркирою, кинувся межи собачу купу. Троє чоловік, озброївшись дрючками, помагали йому розганяти собак. На це не треба було багато часу. За дві хвилини після того, як Керлі впав, всіх до решти нападників було відігнано. Але Керлі лежав мертвий і нерухомий на заллятому кров"ю й витолоченому снігу, мало не на шматки роздертий, а метис стояв над ним і страшенно лаявся. Ця сцена добре вбилася Бекові втямки, і не раз бентежила його вві сні. Такий уже тут звичай. Упав — і край! Гра нечесна. Ну, що ж, гаразд. Він попильнує, щоб ніколи не впасти! Шпіц знову висолопив язика, сміючись, і відтоді Бек зненавидів його лютою невмирущою ненавистю… Ще не прочухався Бек після трагічної загибелі Керлі, як його чекала вже нова прикра несподіванка. Франсуа здяг йому ремені, з"єднані застіжками. Це була збруя така, яку вдома конюхи вдягали коням. І як працювали коні, так мусив працювати й він тепер, — повезти Франсуа санками в ліс, що був за долиною, і діставити звідти дров. Хоч він і відчував болючу образу за те, що мусив стати запряжною твариною, проте мав розум, щоб не забунтувати. Він приборкав гордощі й намагався, як міг, працювати, дарма що робота була незвична. Франсуа суворо й невблаганно вимагав послуху і, за допомогою батога, таки мав його. Дейв був досвідчений корінний і щоразу, коли Бек щось робив не так, кусав його ззаду. Шпіц, провідник, був також досвідчений. Він не завжди міг дістати Бека і тільки з докором гарчав або налягав усією своєю вагою на посторонки, щоб примусити його йти як слід. Бек навчався легко, і під орудою своїх двох товаришів та Франсуа швидко поступував. Ще не повернувшись до табору, він уже добре знав, що треба спинитись на покрик «го!» і бігти вперед на покрик «маш!», що на поворотах треба сповільнювати ходу, а коли навантажені санки їдуть з гори — не ставати на дорозі корінному.
— Усі троє добірні пси, — казав Франсуа, звертаючись до Перро. — А цей Бек везе, як чортяка. Я його скоро всього навчу.
Під вечір Перро, що поспішав вирушити з поштою в дорогу, привів ще двох собак, Біллі й Джо, як він їх називав. Вони були рідні брати, справжні кудлачі обоє, але неподібні один до одного, як день до ночі. Єдина вада Біллі була його надмірна добродушність; Джо, навпаки, був похмурий, некомпанійський, дивився сердито і майже завжди гарчав. Бек приязно зустрів їх, Дейв не помічав, а Шпіц зіткнувся спочатку з одним, а потім з другим. Біллі покрутив хвостом, силкуючись утихомирити його, але, побачивши, що з цього нічого не виходить, кинувся бігти і, коли гострі Шпіцові зуби вгородились йому в бік, заскавучав, і тут ще тихомирливо. Але з Джо не так стояла справа. Хоч як Шпіц крутився перед ним, він, проте, ввесь час так ставав, що був повернений грудьми до нього. Він наїжачив шерсть, прищулив вуха; губи йому сіпались, очі палали, він гарчав і клацав зубами, як тільки міг швидко, і весь здавався чистим втіленням войовничого жаху. Він мав такий страшний вигляд, що Шпіц мусив облишити намір дати йому прочухана, і, щоб винагородити себе за цю поразку, він знов напався на безневинного Біллі й прогнав його геть аж на край табору.
Увечері Перро роздобув ще одного собаку, старого, довгого, сухого, з мордою, понівеченою в багатьох боях шрамами. В єдиному оці його світилася така мужність, що мимоволі він викликав до себе повагу. Собаку звали Солекс, тобто сердитий. Солекс, як і Дейв, нічого не просив, нічого не давав і нічого не сподівався. Коли він повільно й розважливо підійшов до собак, навіть Шпіц не зачепив його. У нього була одна особливість, що з нею Бекові, на лихо собі, довелося випадково зазнайомитись. Він не міг терпіти, щоб до нього хтось підходив з того боку, де він мав сліпе око. Бек ненароком завинив саме цим і тоді тільки зрозумів свою провину, коли Солекс враз кинувся на нього й прокусив йому плече аж до самої кістки на цілих три цалі. Відтоді Бек уникав підходити до Солекса з сліпого боку, і до кінця їхнього спільного життя між ними не виникало непорозумінь. Солексове єдине помітне бажання було, як і в Дейва, щоб йому дали спокій. Але згодом Бек дізнався, що вони обоє мали й інші бажання і навіть далеко палкіші.
Цієї ж ночі перед Беком постало важке питання, як його влаштуватися спати. У наметі всередині горіла свічка, і вогонь привітно світився в тумані білої рівнини. Бек весело вбіг у намет, вважаючи, що це річ цілком природна, але Перро й Франсуа, обоє налаяли його й стали кидати всяким начинням, аж доки він, отямившися з подиву, втік, засоромлений, знову на холод. Дув шкульний вітер, продимав його наскрізь і, немов з якоюсь особливою люттю, хапав за покусане плече. Бек ліг був на сніг і спробував заснути, але мороз його зігнав. Увесь тремтячи, він звівся на ноги і, пригнічений та нещасний, став никати між наметами. Скрізь було однаково холодно. Де-не-де люті собаки кидались на нього, але він наїжувався й сердито гарчав (цього він недовго вчився), і вони відступали.
Раптом йому спало на думку вернутись назад і подивитись, як його товариші влаштувалися на ніч. На превелике його диво — вони зникли. Він перейшов по цілому великому таборі, шукаючи за ними, а тоді знову повернувся, і ніде їх не знайшов. Невже вони в наметі? Ні, цього не могло бути, бо його ж вигнали звідти. Тоді де ж вони? Попустивши хвоста, тремтячи всім тілом і почуваючи себе зовсім безпорадним, він блукав без ніякої мети коло намету. Коли це в одному місці сніг подався під його передніми ногами, і він завалився. Там щось завовтузилось. Він відскочив, наїжився й загарчав, злякавшись того невідомого під снігом. Але його заспокоїло тихе приязне скавучання з-під снігу. Бек підійшов і став досліджувати, що воно таке. Струмінь теплого повітря торкнувся його носа. Під снігом, згорнувшись у клубок, лежав Біллі. Він тихенько й привітно скавучав і, щоб показати свою приязнь, вигинався й витягався і насмілився навіть лизнути Бека в морду своїм гарячим і мокрим язиком, запобігаючи ласки.
Ще наука. Так он вони як вкладаються спати! Бек тепер упевнено вибрав собі місце й заходився метушливо й запопадливо вигрібати собі яму. За одну хвилину від його тіла в ямі потеплішало, і він заснув. День був довгий і важкий, тож спав Бек міцно й вигідно, хоч подеколи спросоння гарчав, брехав і крутився.
Його розбудив галас у вранішньому таборі. Розплющивши очі, Бек одразу ніяк не міг збагнути, де він і що з ним. Уночі йшов сніг, і його зовсім засипало. З усіх боків здіймалися білі стіни. Його охопив шалений страх, страх дикого звіра перед пасткою. Тут у ньому вперше виявилися забуті спогади з життя його предків, бо Бек був цивілізований собака, занадто навіть цивілізований, і з власного досвіду не знав, що то є пастка, через те й не мав би її боятись. Усі його м"язи напружились, шерсть на загривку й на плечах настовбурчилась, і з сердитим гарчанням він одним скоком шарпнувся нагору. Сніг посипався з нього цілою хмарою, і яскраве денне світло засліпило йому очі. Ледве ставши на ноги, він побачив перед собою білий табір, зрозумів, де він тепер, і разом згадав усе, що з ним трапилось, починаючи від того вечора, коли він пішов з Мануелем на прохідку і геть аж до вчорашньої ночі, коли він вигрібав собі в снігу яму.
Голосний крик Франсуа привітав його.
— Що, не казав я вам? — гукнув погонич собак до Перро. — Оцей Бек усього навчиться, і без загайки.
Перро поважно кивнув головою. Він був кур"єр канадського уряду, возив важливі депеші, і тому потребував найкращих собак. Отож він вельми був радий, що роздобув Бека.
За годину він додав до свого запрягу трьох нових собак. Тепер у нього стало їх дев"ятеро. Не минуло ще й чверть години, як вони всі вже були запряжені і мчали до Дайського каньйону. Бекові було приємно, і хоч робота то нелегка, проте він не відчував, що вона йому не до душі. Гарячковість усього запрягу передавалася і йому і дивувала його. Але ще більше його дивувала зміна з Дейвом та Солексом. Тепер це були не ті собаки! Після того, як їх запрягли, вони зовсім інакші зробилися. Від їх млявості та байдужості не стало й знаку. Вони були жваві, діяльні, намагалися все зробити гаразд і просто скаженіли, коли через якусь плутанину чи затримку загаювалась робота. Тягти посторонки, здавалось, було змістом усього їхнього життя, єдиним, для чого вони жили і що давало їм радість.