Дейв був корінним, перед ним тягнув Бек, перед Беком Солекс, а там спереду, витягтись в одну лінію, бігли інші кудлачі. За передовика був Шпіц.
Бека навмисне запрягли між Дейвом та Солексом, щоб він у них учився. Він був тямкий учень, а вони — талановиті вчителі, які ще підсилювали науку при потребі своїми гострими зубами. Але Дейв був чесний і розумний собака, і без причини ніколи не займав Бека, хоч і не проминав нагоди куснути його, коли він на те заслуговував. А як при тім ще Франсуа підохочував його батогом іззаду, то Бек зрозумів, що корисніше йому поправитись, ніж пробувати мститись. Якось під час короткої зупинки він заплутався в посторонках, і зразу не можна було рушити. Дейв і Солекс наскочили на нього й дали йому доброго чосу. Звісно, від цього ще більше все поплуталось, зате Бек потому дбайливіше ставився до посторонків. Наприкінці дня він уже добре вправлявся зі своєю роботою, і його товариші майже перестали кусати його, а Франсуа вже менше шмагав батогом. Увечері Перро навіть ушанував його тим, що, піднявши йому кожну лапу, уважно їх обдивився.
Це був важкий день. Вони зробили чималий перехід. Вгору каньйоном через Овечий табір, повз Вагу пройшовши, вони перетяли межу лісів, перебралися через льодовики та снігові замети завглибшки футів зо сто і перекинулися через Чілкутський вододіл, що стоїть між солоною та прісною водою, як грізний вартовий сумної пустельної Півночі. Вони промчали через пасмо озер у кратерах загаслих вулканів і пізно ввечері дісталися до величезного табору на початку озера Бенет, де тисячі шукачів золота будували собі човни, припасаючи їх про весняний кригоплав. Бек вигріб яму в снігу й заснув сном до краю вимученої тварини. Ще був зовсім темний холодний ранок, коли його розбуркали й знову запрягли в санки разом з іншими собаками.
Цього дня вони проїхали сорок миль, бо шлях був утертий. Але другого дня, і ще чимало потім днів, їм доводилось самим пробивати дорогу. То була нелегка робота, і вони дуже поволі посувалися вперед. Майже ввесь час Перро йшов попереду санок і втоптував шлях плетеними лижвами, щоб собакам було легше бігти, а Франсуа керував запрягом за допомогою довгої жердини. Іноді він зміняв Перро, але не часто, бо Перро дуже поспішав. Та в він же пишався, що добре знається на кризі, а від цього чимало залежало. Осіння крига була ще вельми тонка, і на бистрині її й зовсім не було.
День по дневі йшли вони без кінця, а Бек усе тягнув посторонки. Отаборювались, коли вже зовсім ночіло, і з першим просвітком здіймалися на ноги й знову йшли вперед, лишаючи позад себе нові милі. Наставала ніч — і знову отаборювались, собаки їли свою порцію риби, загрібалися в сніг і засинали. Бек став страшенно ненажерливий. Півтора фунти сушеної риби, його щоденна пайка, провалювались ніби в якусь безодню. Йому завжди їх було мало, і завжди його мучив голод. А інші собаки, легші на вагу й уже призвичаєні до такого життя, одержували по одному фунту і якось були задоволені й здорові.
Бек давно вже перестав бути таким перебірливим, як колись, за свого минулого життя. Мавши звичку їсти не поспішаючи, він часто бачив, як його товариші, упоравшись із своїми пайками, крали в нього. Оборонитися йому не щастило — поки він одганяв двох чи трьох крадіїв, недоїдена пайка щезала в пащеці в котрогось іншого. Єдина рада була, так само хапаючись, як вони, ковтати свою рибу. Відчуваючи безнастанний голод, Бек і собі вже був не від того, щоб загарбати чужий шматок. Він спостерігав і вчився. Побачивши, що Пайк — один з нових собак, який умів прикидуватись і красти, — спритно поцупив кавалок грудинки за спиною Перро, що на мить відвернувся, — Бек другого дня зробив те саме, тільки замість одного кавалка вкрав мало не всю грудинку. Звісно, знявся переполох, але на нього не мали жодної підозри — замість Бека покарали Дейва, що був страшенно незграбний і завжди попадався.
Ця перша крадіжка свідчила за те, що Бек матиме сили винести суворе життя непривітної Півночі. Вона свідчила за його здатність швидко пристосовуватись до нових обставин життя. А обставини були такі, що без цієї здатності конче призвели б його до лютої смерті. Але це показувало також і те, що в ньому поволі зникає моральне чуття, — непотрібна перепона в жорстокій боротьбі за існування. На Півдні, де панував закон любові й товаришування, добре можна шанувати й чужу власність і чужі почуття. А на Півночі, де панував закон дрючка й зубів, — хто зважав на чесність, той був дурень і, як бачив Бек, ніколи не мав успіху в житті.
Звісно, до такого висновку Бек прийшов не через міркування. Він інстинктом зрозумів його, як інстинктом пристосовувався і до нових умов життя. Раніше він ні за яких обставин не ухилявся від боротьби. Але дрючок чоловіка в червоному светрі познайомив його з основнішим і первіснішим законом. Раніше, бувши цивілізованим собакою і керуючись моральними приписами, він ладен був умерти, боронивши якогось там батога, чи що, судді Міллера. А тепер він так здичавів, що був здатний, забувши за всякі моральні приписи, чимдуж тікати, аби тільки врятувати свою шкуру. Він крав не через те, що любив красти, а через те, що цього потребував його шлунок. Крав не відверто, але, боячись дрючка та зубів, — хитро, потайки. Одне слово, він робив усе те, що легше було зробити, аніж не зробити.
Його розвиток (або здичавіння) відбувався швидко. М"язи йому стали тверді, як залізо, а чутливість до болю геть зовсім притупіла. Він гартувався як внутрішньо, так і зовнішньо. Він міг їсти все, що завгодно, хоч би й яке бридке та нетривне. А шлунок його з їжі видобував усі тривні частки аж до решти, кров розносила їх по тілі й перетворювала в здорові та найміцніші тканини. Зір та нюх стали далеко гостріші, а слух зробився таким тонким, що навіть уві сні він чув найтихіші звуки і знав, чи вони загрожують, а чи ні. Він навчився вигризати лід, що намерзав йому на лапах між пальцями, і коли хотів пити, а вода бралася грубим шаром льоду, умів розбити його своїми передніми лапами. Найприкметніша була Бекова здатність передчувати вітер і наперед до нього прилагоджуватись. Часом у повітрі ані шелесне, а він гребе собі яму на ніч десь під деревом, чи біля берега, і коли здійметься вітер, то конче виявиться, що він собі спить спокійно в своїй ямі, в захистку з завітряного боку.
І не стільки навчився він цього із свого досвіду, скільки підказував йому інстинкт, що давно був заглух у ньому, а тепер несподівано віджив. Ніби десь ізникла спадщина ближчих свійських поколінь і ожили в ньому неясні голоси з перших часів існування його породи, коли дикі собаки зграями блукали по первісних лісах, шукаючи собі здобичі, а загнавши її, вбивали. Йому неважко було вивчитись вовчих звичаїв у бійці, бо так гризлися його забуті пращури. Вони жили в ньому своїм давнім старим життям, і він знав усі їхні випробувані хитрощі й викрути, що передавалися в спадковості породи. Вони ожили в ньому без ніякого напруження, так, ніби завжди були з ним. Отже, коли тихими, холодними ночами він підіймав морду до зір і вив довго, по-вовчому, — це було виття його померлих пращурів, що давно вже розпалися на порох. У голосі йому бриніли ті самі ноти, що й у них, коли вони виливали свою тугу, свій жах перед тишею, мороком і холодом.
Так, наче на доказ того, яка непевна річ життя, стародавня пісня забриніла в Бекові й стала його власною піснею. І все тому, що на Півночі люди натрапили на жовтий метал і тому, що Мануел був тільки помічник садівника і платні його не вистачало на потреби дружини та купи дітлахів, відбитків його самого.
III. СИЛА ПЕРВІСНОГО ЗВІРА
Первісний звір мав велику силу в Бекові, і за важкими обставинами життя в дорозі сила та над ним усе більшала. Але це робилося непомітно. Хитрість, що недавно в ньому народилася, стримувала його. Бек не почував себе спокійно, бо повсякчас мав пристосовуватись до нових обставин; тим-то він і не задирався, і не бився, а, де тільки міг, — уникав усяких бійок. Він став дуже обережливим і не дозволяв собі нічого необачного. І хоч як вони з Шпіцом ненавиділи одне одного, проте Бек не виявляв нетерпіння і не заводився гризтись.
Знов же Шпіц, можливо, чуючи в ньому небезпечного супротивника, не обминав нагоди вищирити на нього зуби. Часами, навіть проти здорового розуму, він намагався роздрочити Бека й викликати на бій, що завершився б тільки смертю одного з них. І це, безперечно, сталося б ще на самому початку дороги, якби не завадив зовсім несподіваний випадок. Якось надвечір подорожани зупинились у холодній, непривітній місцині, на березі озера Ле-Барж. Хурделига, шмальний вітер, що різав наче розжареним ножем, і темрява змусили їх тут-таки шукати місця для ночівлі. Гірше годі було розташуватись. Зараз же їм за спиною здіймалась прямовисна скеля, так що Перро й Франсуа мусили запалити багаття й порозкладати свої спальні хутра просто на льоду озера. Намети вони покинули в Даї, щоб легше було їхати. Багаття, складене з де-не-де назбираного хмизу, горіло недовго; лід під ним підтанув, і воно загасло. Вечеряти довелося поночі.
Бек вигріб собі яму під самою скелею, що захищала його від вітру. Там було тепло й затишно, і він неохоче виліз ізвідти, коли Франсуа став паювати рибу, попереду розігрівши її на вогні. Упоравши свою пайку, Бек вернувся назад і побачив, що його кубло вже не порожнє. Він почув загрозливе гарчання й упізнав голос Шпіца. Досі Бек уникав усяких сутичок із своїм ворогом, але це вже було занадто велике нахабство. Первісний звір у ньому прокинувся й заревів. Він кинувся на Шпіца з шалом, несподіваним для них обох. Найбільше був здивований Шпіц. Із свого знайомства з Беком він мав таке враження, що це боязкий, тихий пес, а показний вигляд у нього тільки через те, що він дуже великий і важкий.
Франсуа також здивувався, коли вони, зітнувшись клубком, викотились із потоптаної ями. Але він одразу зрозумів, у чому справа.
— Так його! — гукнув він до Бека. — Дай йому доброго чосу, цьому гидкому злодіяці!
Шпіц розпалився до боротьби. З диким скаженим брехом крутився він туди й сюди, шукаючи нагоди накинутись на свого ворога. Бек також оскаженів. Але він був так само обережний і кружляв туди й сюди, вичікуючи й собі нагоди. Ось тут і трапилось те несподіване, що відсунуло їхню боротьбу за першенство на майбутнє, коли вони покинуть позад себе багато миль тяжкої і втомної дороги.
Лайка Перро, удари дрючком по кістках і пронизливі крики болю — це було початком чисто диявольського шабашу. Увесь табір ожив, повсюди заникали кудлаті тіні. Десь до сотні голодних собак з індіянського селища пронюхали табір і непомітно підкрались, коли саме починалась гризня між Шпіцом та Беком. Перро і Франсуа кинулись на нападників з дрючками, але ті вискаляли зуби й не думали відступати. Вони були голодні й очамріли від духу їстівного. Побачивши, як один собака закопався головою в скриньку з харчами, Перро важко загилив дрючком по сухих ребрах. Скринька перекинулась. За мить десятків зо два голодних розсатанілих псів уже гризлися за хліб та грудинку, навіть не помічаючи ударів дрючка, що сипались на них. Виючи й скиглячи, вони гризлися далі, аж поки з"їли геть усе до кришки.
Тим часом запряжні собаки ошелешено повилізали із своїх ям, і чужі зараз же наскочили й на них. Бек зроду таких собак не бачив. Кістки так у них стирчали, що шкура, здається, ось-ось лусне. Вони були живі кістяки, загорнені в брудні покуйовджені шкури з запіненими мордами і з очима, як жар. Оскаженівши від голоду, вони були жахливі й нездоланні. Їх не могла спинити ніяка сила. Після першого наскоку на запряжених собак вони їх відкинули до скелі. На Бека налетіло троє, і в млин ока його морда й плече були покусані й пошматовані. Галас стояв жахливий. Біллі, як і завжди, страшенно скавучав. Дейв та Солекс, поранені, заюшені кров"ю, одважно билися поруч. Джо, мов той демон, шматував усе навкруги. Він учепився зубами в передню лапу одного з чужих і перекусив йому кістку. Хитрун Пайк напавсь на покалічену тварину й зразу перегриз їй горлянку. Бек зітнувся із своїм супротивником і прокусив йому яремну жилу. З неї линула кров і забризкала його чисто всього. Відчуваючи смак ще теплої крові в себе на язиці, він зовсім ошаленів. Але коли він кинувся на другого ворога, чиїсь зуби вгородились йому в горло. Це Шпіц по-зрадницькому напав на нього збоку.