Але Торнтон усе стояв коло Бека й не виявляв жодного бажання забиратися геть. Гел витяг свого довгого мисливського ножа. З Мерседес сталась істерика, вона закричала, заплакала й зареготала разом. Торнтон топорищем вибив ножа Гелові з рук і вдарив його ще раз по пальцях, коли той хотів його підняти. Потім сам нахилився, підняв ножа й перетяв Бекові посторонки.
Гелові враз пропала охота битись. Бо тут ще звалилася на руки йому — вірніше, на плечі — сестра, та й напівживий Бек однаково був ні до чого, бо вже не міг тягти санок.
За кілька хвилин санки, проте, вже спустилися з берега на лід і подалися вперед. Гел ішов спереду біля жердини. Чарлз волікся ззаду, а Мерседес сиділа на поклажі. Бек підвів голову й подивився їм услід. Пайк був за передовика, Солекс за корінного, а між ними Джо та Тік. Усі четверо кульгали й спотикалися.
Торнтон, ставши навколішки, обережно обмацував Бека своїми грубими руками, щоб переконатись, чи нема поламаних кісток. На щастя, всі кістки були цілі, він тільки був украй знесилений і вкритий рубцями, а де — то й ранами після дрючка. Санки вже від"їхали на чверть милі. Чоловік і собака стояли на березі й дивились, як вони сунулися крцгою. Раптом задня частина санок спустилася, наче пірнула у вимоїну, а жердина з Гедом, що вчепився в неї, високо майнула в повітрі. До них долинув крик Мерседес, і вони побачили, що Чарлз відразу повернув назад, але не встиг ступити й кроку, як лід завалився під усіма ними. Люди й собаки разом із санками зникли. На блискучій поверхні річки зачорніла величезна пролизина. Зимовому шляхові — край.
Торнтон і Бек зирнули один на одного.
— Бідолашний собачаро! — промовив чоловік, і собака лизнув йому руку.
VI. З ЛЮБОВІ ДО ЛЮДИНИ
Коли в грудні Джон Торнтон повідморожував був собі ноги, товариші влаштували його тут якнайкраще, щоб він піддужав, а самі пішли далі проти води заготовляти для Доусона колоди, які плотами сплавляли по річці. Торнтон ще трохи кульгав, коли він порятував Бека, але як потепліло, поволі перестав кульгати. Бек також виходився, хоч дуже помалу. Довгими весняними днями лежав він на березі, дивився, як біжить вода, і лінькувато слухав пташиних співів та гомону весни.
Спочинок — річ надто приємна після трьох тисяч миль важкої дороги. І, кажучи правду, поки Бек підчунював, і загоювались йому рани, міцніли м"язи, м"ясо наростало на кістках, — він ставав чимраз ледачіший. Але тут усі вони, — і Бек, і Торнтон, і Скіт, і Ніг, — ледакували, сподіваючись плоту, що мав їх приставити в Доусон. Скіт, маленька сука з породи ірландських сетерів, незабаром заприятелювала з Беком, що, бувши в тяжкому стані, не мав сили відштовхнути її. Скіт мала справжній лікарський хист, що часом трапляється між собаками. Вона, як та кицька кошенят, вилизувала й зализувала Бекові рани. Щоранку, коли Бек поснідав, вона приходила й сумлінно виконувала свої доброхітні обов"язки, аж урешті Бек призвичаївся до цього так само, як і до Торнтонової уваги. Ніг також приязно до Бека ставився, хоч і стриманіш. Це був великий чорний пес, безмірно добродушливий, з веселими очима, — покруч дойди та вловчого собаки.
Бек дивувався, що ті собаки не виявляли до нього ніякої заздрості. Вони ніби ділилися з ним приязню та дбайливістю Торнтона. Коли Бек оклигав, вони стали затягати його у всякі забави. Іноді й сам Торнтон не витримував і приєднувався до них. Отак поволі виходившись, Бек почав ніби нове життя. Любов, щира й палка любов, уперше охопила всю його істоту. Нічого такого він не відчував навіть у судді Міллера, в сонячній долині Санта-Клара. З суддіними синами він товаришував, ходив з ними на влови й бродив по околицях; суддіними внуками він опікувався, відчуваючи свою зверхність; до самого судді Міллера в нього була приязнь, зв"язана з почуттям власної гідності. Але тільки Джон Торнтон розбудив у ньому любов, палку, гарячкову любов та обожнювання, що межувало з божевіллям.
Цей чоловік врятував йому життя, — це вже одне чогось варте, та далеко важливіше, що він виявився ідеальним господарем. Інші люди також дбали за собак, але робили це з обов"язку або з практичних міркувань. А він дбав за них як за власних дітей просто тому, що інакше не міг. Для них у нього завжди знаходилось ласкаве слово, і часом він довго просиджував і розмовляв з ними (він називав це «базікати»), відчуваючи таку саму втіху з цієї розмови, як і вони. У нього був звичай брати Бекову голову в руки, притулятися до неї чолом і похитувати нею з боку в бік, обзиваючи Бека всякими лайливими словами, що їх Бек сприймав як пестливі. Бек не знав більшої радості, як ці грубуваті обійми й ця лайка. Він відчував у такі моменти, що серце йому мало не вискочить з грудей від щастя. І коли Торнтон пускав його, він схоплювався на рівні ноги і, усміхаючись на всю пащеку, захватно дивився на господаря, а горло стискалося від надміру почуттів, що він не міг їх висловити. Він застигав так на місці, а Торнтон промовляв з повагою: «Боже! Тільки що слова йому не дано!»
Бек мав також свій звичай виявляти любов. Він хапав зубами Торнтона за руку й міцно стискав, аж надовго залишалися сліди від його зубів. Але так само, як Бек розумів, що лайка була від любові, так і чоловік розумів, що це вдаване кусання — пестощі.
Проте найбільше Бек виявляв свою любов німим обожнюванням. Він не тямив себе від щастя, коли Торнтон гладив його чи розмовляв з ним, але сам ніколи не запобігав ласки. Скіт звичайно совала носа під руку Торнтонові й штовхала його, щоб він погладив її, Ніг любив класти голову йому на коліна, а Бек обожнював його здалеку. Він міг годинами лежати біля Торнтонових ніг і, не зводячи очей, дивитись йому в лице і пильнувати кожен хвилевий його вираз і кожен рух. А коли йому траплялось іноді лежати трохи віддалік, збоку чи ззаду від господаря, він і тоді не зводив очей з нього, стежачи за кожним рухом. І такий був близький зв"язок між ними, що пильний погляд Беків примушував Торнтона озиратись і мовчки дивитись на собаку, і один бачив в очах у другого найтепліші почуття.
Довго ще після свого порятунку Бек непокоївся, коли Торнтона не було близько. Коли той виходив з намету, Бек ішов за ним услід, аж доки він вертався назад. У собаки багато змінилось господарів тут, на Півночі, і він, уважаючи, що постійних господарів не буває, боявся, що й Торн-тон зникне з його життя, як зникли Перро, Франсуа, шотландець. Навіть уві сні цей страх не кидав його. Не раз він прокидався серед ночі і, тремтячи з холоду, скрадався до намету й довго прислухався до дихання свого господаря.
Але поруч із цією великою любов"ю до Торнтона, що наче мала б улагіднити й цивілізувати його, в ньому не завмерли й спадкові риси первісного звіра, розбуркані Північчю. Його відданість і обожнювання далися йому від цілих віків життя при людському вогнищі, але він зберіг і дикість та лукавство ще з давніших часів. Скорше це був дикий звір, що прийшов з пустелі до вогнища Джона Торнтона, ніж собака з лагідного Півдня, нащадок багатьох свійських поколінь. Через свою велику любов до цього чоловіка він би ніколи нічого в нього не вкрав, однак і хвилини не вагався б зробити це в чужому таборі, та ще й так хитро, що нізащо б його не зловили. На голові й на тілі в нього було безлік слідів собачих покусів, гризся він так само запекло, але тепер більш обмірковано. З Нігом та Скіт він не сварився — вони були дуже добродушні, а до того ще належали Джонові Торнтону. А чужий собака, однаково якої породи і хоч який сміливий, мусив або визнати першенство Бека, або на смерть гризтися із страшним ворогом. Бек був нещадний. Він добре затямив закон дрючка й зубів, умів використовувати все, що давало йому якусь перевагу, і завжди рішав ворога, засудженого на смерть. Він багато дечого навчився в Шпіца та в інших собак, поштових і поліційних, і знав, що середини бути не може. Він або переможець або переможений; усякий вияв милосердя — це ознака кволості. У первісному житті його не знали, тоді його вважалося за боягузтво, і воно мало фатальні наслідки. Убий, або тебе вб"ють, з"їж, або тебе з"їдять — такий був закон, і Бек без вагання улягав цьому законові, що промовляв до нього з відхлані віків.
Бек був старший за себе самого, старший за свій вік. У ньому минуле стикалося з теперішнім, і він скорявся потужному ритмові вічності, цим голосам минулого й теперішнього, що заступали одне одного, як припливи й відпливи, як пори року. Він сидів коло багаття Джона Торнтона, цей собака з широкими грудьми, з білими іклами й густою шерстю, — а за ним мріли тіні численних поколінь собак, напіввовків і вовків, пожадливих і ненажерливих. Разом з Беком вони їли м"ясо, що йому давали, задовольняли спрагу, прислухалися і пояснювали йому, що значить гомін дикого життя з лісу. Вони завдавали йому настрої, підказували вчинки, засинали з ним, як він лягав спати, снили разом із ним сни і самі проходили йому перед очима у сні.
Ці тіні настирливо вабили його за собою, і що не день людина з своїми вимогами відходила все далі й далі від Бека. З надр лісу линув до нього поклик, загадковий і звабливий, і Бек відчував, як щось його жене від багаття і втолоченої землі, що він повинен бігти в гущавину лісу на цей поклик, кудись у далечінь, невідомо куди й навіщо. Та він і не розважав, куди й навіщо, — занадто-бо владний був поклик з глибин лісових. Але щоразу, як Бек опинявся в зеленому присмерку лісу, на невтолоченій землі, любов до Торнтона брала гору, і він вертався назад до вогнища.
Тільки Торнтон і утримував його. Інших людей для Бека не існувало. Випадкові подорожні могли його хвалити й пестити — він був зовсім байдужий, а як хто занадто надокучав, він уставав і йшов геть. Коли Торнтонові товариші, Ганс і Піт, прибули на довгожданому плоту, він спершу не помічав їх, аж доки зрозумів, що це люди, близькі його господареві, — але й тоді він тільки терпів їх, приймаючи їхню увагу до себе з таким виглядом, ніби чинив їм ласку. Піт і Ганс були такої ж широкої натури, що й Торнтон. Вони були близькі до землі, через те просто думали і ясно бачили. І ще до того, як пліт завернув у бистрину коло Доусонського тартака, вони зрозуміли Беків характер і не нав"язувались приятелювати з ним, як з Нігом та Скіт.
Але любов Бека до Торнтона все росла й росла. Він тільки йому одному дозволяв у літній подорожі нав"ючити собі на спину клунка, і не було нічого в світі, чого б він не зробив з його наказу. Одного разу Торнтон і його товариші спродали в Доусоні плота, на вторговані гроші накупили всяких припасів і вийшли до верхоріччя Танани. В дорозі вони зупинились перепочити на одній скелі, що простовисно підіймалась над урвищем у триста футів. Торнтон сидів над краєм скелі, а поруч за його плечем був Бек. Раптом Торнтонові спала божевільна думка — він сказав товаришам, що зараз спробує одну річ.
— Беку, скачи! — крикнув він, показуючи простягненою рукою на прірву.