— Зрушить з місця? Іще й протягне ярдів сто? — спитав Метьюсон, король Бонанзи, що оце похвалявся сімастами фунтами.
— Зрушить з місця й протягне ярдів сто, — спокійно підтвердив Торнтон.
— Гаразд, — заговорив Метьюсон повагом, так, щоб кожен добре чув. — Ставлю тисячу доларів, що він цього не зробить. Ось! — він жбурнув на прилавок гамана з золотим піском, завбільшки як болонська ковбаса.
Усі мовчали. Ото вклепався Торнтон із своєю похвальбою, якщо це, звісно, була похвальба! Він відчув, що кров гарячою хвилею збіглась йому до лиця: і як це в нього вискочило?! Він не певен був, чи справді Бек здоліє витягти тисячу фунтів. Адже ж півтонни! Він і сам жахнувся. Він вірив у Бекові сили й не раз припускав, що він годен і такий вантаж потягти, але можливість цього ніколи не стояла перед ним так близько, як зараз, коли на нього мовчки, з вичікуванням дивились очі цілого десятка чоловік. А до того ж тисячі доларів не було ні в нього, ані в Пі та й Ганса.
— За дверима стоять мої санки. На них двадцять мішків борошна по п"ятдесят фунтів у кожному, — затято мовив далі Метьюсон. — Можете скористатися з них.
Не знаючи, що сказати, Торнтон мовчав і непевно переводив погляд з одного на другого, ніби загубивши пасмо думок і намагаючись знову його схопити. Очі його спинились на обличчі Джіма О"Браєна, короля Мастодонту, з яким він здавна приятелював. І він нараз вирішив зробити те, про що перед хвилиною й не думав.
— Можеш позичити мені тисячу? — спитав він майже пошепки.
— Певна річ! — І О"Браєн поклав свого повного гамана поруч із Метьюсоновим. — Хоч я й мало надії маю, Джоне, щоб твій пес міг таке зробити, — додав він.
«Ельдорадо» спустіло, всі висипали подивитись на спробу. За картярськими столами також нікого не лишилось — кожному кортіло побачити, хто виграє заклад, а декотрі то й самі ще закладалися. Кількасот чоловіка в хутрах та рукавицях обступили санки. Навантажені тисячею фунтів борошна, санки стояли тут уже зо дві години, а що був добрий мороз, шістдесят градусів під нулем, то полозки щільно попримерзали до втоптаного снігу. Билися в заклад двоє проти одного, що Бек санок навіть не зрушить з місця. Тоді засперечалися, що розуміти під виразом «зрушити з місця».
О"Браєн доводив, що Торнтон має право повирубувати полозки з льоду, а Метьюсон наполягав, що Бек сам повинен зрушити санки так, щоб вони відірвалися від льоду. Більшість свідків підперли Метьюсона. Тепер уже билися в заклад три про, ти одного, що Бек не зрушить санок.
Цього закладу, однак, ніхто не приймав: не було й жодного, хто б вірив аж у таку силу Бекову. Сам Торнтон, що так поквапився прийняти виклик, далеко не був певен. Що більше він дивився на важкі санки, — ось вони, перед очима, — та на запряг із десятьох собак, тут-таки на снігу, то неможливішим здавалось завдання для Бека. Метьюсон тішився наперед.
— Три проти одного! — ознаймив він. — Кладу ще одну тисячу, Торнтоне! Що ви скажете?
На лиці Торнтоновім можна було прочитати сумнів, але в ньому прокинувся вже той запал гри, що ні на що не зважає, нічого не бачить неможливим і глухий до всього, крім голосу змагання. Він гукнув Ганса й Піта. Тоненькі в них були гамани, усі втрьох вони набрали тільки двісті доларів. Їм щастя звернуло з круга останнім часом, і то була вся їхня готівка, проте вони, не вагаючись і хвилини, поставили ці гроші проти Метьюсонових шестисот доларів.
Випрягли з санок усіх десятеро собак, а замість них запрягли одного Бека в його власній збруї. Загальне збудження передалось і йому — він ніби відчував, що повинен зробити для Торнтона щось дуже важливе. Коли він з"явився, глядачі в захваті зашепотілися. Бек мав чудовий вигляд — жодного зайвого золотника товщі. Сто п"ятдесят фунтів його ваги — то були самі м"язи. Довга шерсть лисніла шовком, на шиї й на плечах скидалася на гриву, і навіть коли він був спокійний, вона при кожному рухові настовбурчувалась, ніби від зайвини життьової сили ворушилася й відживала кожна волосина. Широкі груди й важкі передні лапи були в гармонійній пропорції з усім тілом, м"язи тугими клубками видавалися під шкурою. Декотрі з глядачів, обмацавши їх, казали, що вони ніби з заліза. Билися в заклад уже тільки два проти одного.
— Ну й ну, добродію! — пробурмотів один з нової династії, король Скукумського приступку. — Даю вам за нього вісімсот, добродію… І то, завважте, перед спробою. Вісімсот ось за такого, як він є.
Торнтон тільки головою похитав і підступив до Бека.
— Е, не підходьте! — запротестував Метьюсон. — Хай він сам, тоді буде чесна гра!
Юрба примовкла, чулися тільки де-не-де голоси окремих аматорів битися в заклад, що марно пропонували два проти одного. Бек був пречудова тварина, всі це визнавали, але двадцять мішків по п"ятдесят фунтів виглядали занадто переконливо, щоб мати бажання розв"язувати гамани.
Торнтон укляк поруч Бека, взяв його обома руками за голову й притулився сам щокою. Він не став грайливо сіпати його, як завжди, або в жарт лаяти. Він тільки тихенько прошепотів йому на вухо: «Коли любиш мене, Бек, коли любиш!» — та й годі. Бек, насилу стримуючи свій порив, скавучав.
Юрба з цікавістю дивилась на них. Видовище це скидалося на якесь чаклування. Коли Торнтон підвівся, Бек схопив зубами його за руку в рукавиці, стиснув її і поволі, з неохотою, випустив. В такий спосіб він виявляв свою любов. Торнтон відійшов далеченько назад.