— Потім, ти повинен відробити свою норму — надерти чотири фунти клоччя або набити яких тисячу з гаком фунтів каміння. Мене не силують бити каміння; мені, бач, уже за шістдесят. А тебе от постановлять. Ти молодий і дужий.
— Чого я терпіти не можу, — пробурчав Візник, — так це коли тебе запирають у камері клоччя дерти. Чисто тобі тюрма.
— А що, якби переспав у них і відмовився клоччя дерти чи бити каміння і взагалі від усякої роботи?
— Будь певен, другий раз не схоч; посадять тебе в буцигарню, — відповів Тесля. — Не радив би тобі цього робити, хлопче. А тоді обід, — вів він далі. — Вісім унцій хліба, півтори унції сиру і холодна вода. Тоді ти доробляєш свою роботу і дістаєш вечерю, те саме, що й передоднем — три частки сьорби і шість унцій хліба. Тоді — спати, о шостій годині, а вранці тебе відпускають на всі чотири, якщо ти, звісно, виконав свою норму.
Ми давно вже проминули Майленд-род і, перетнувши понурий лабіринт вузьких покручених вуличок, підійшли до Попларського робітного дому. На низькій кам"яній огорожі ми розіслали свої хусточки і позав"язували в них кожен свої земні пожитки, за винятком «жменьки тютюнцю», запханої за шкарпетку.
Повз нас пройшло троє дівчат-робітниць і одна з жалем подивилась на мене; я провів її поглядом, і вона ще озиралася співчутливо в мій бік. Старих вона й не завважила. Боже правий, вона мала жаль до мене, молодого, здорового й дужого, та не мала жалю до двох старих обік мене! Вона молода жінка, а я — молодий хлопець, і ті невиразні статеві поривання, що спонукали її жаліти мене, цілковито знецінювали її співчуття. Жаль до старих — це інше, альтруїстичне почуття, та й двері робітного дому — звичне для старих місце. Тож вона й не виявляла ніякого жалю до них, лише до мене, хто менше за всіх на це заслуговував, якщо взагалі заслуговував. Без шани сходять у домовину сиві діди у славнім місті Лондоні, без шани!
З одного боку дверей теліпалася ручка дзвоника, з другого боку був ґудзик.
— Потягни за ручку, — сказав мені Візник.
І я, як робив це звичайно, рішуче смикнув за ручку.
— Йой! Йой! — скричали обидва злякано в один голос. — Не так дуже!
Я відпустив ручку, і вони з докором подивились на мене, наче я поставив під загрозу їхні шанси на постіль і три частки сьорби. Ніхто не вийшов. На щастя, це був не той дзвоник, і в мене відлягло від серця.
— Натисніть ґудзика, — сказав я Теслі.
— Ні, ні, зачекай трохи, — поквапно втрутився Візник.
З усього цього я зробив висновок, що воротар бідняцького притулку, який одержує платню від семи до дев"яти фунтів на рік, — особа дуже поважна та вибаглива щодо надзвичайно делікатного ставлення до себе з боку злидарів.
Отже, ми перечекали вдесятеро довше, ніж того вимагала пристойність, аж урешті Візник скрадливо наблизив несміливий вказівний палець до ґудзика і натиснув її якомога слабше й коротше. Я бачив людей в агонії чекання, коли йшлося про життя та смерть; та в їхніх обличчях менше було тривожної напруги, ніж у цих двох чоловіків, що чекали на воротаря.
Прийшовши, він ледве зиркнув на нас.
— Вже повно, — сказав він і зачинив двері.
— Ще одна така ніч, — простогнав Тесля. Візник у тьмавому світлі виглядав блідим аж сірим.
Безоглядна добродійність — злочинна, кажуть професійні філантропи. Ну, що ж, хай я буду злочинець.
— Ану, дістаньте свого ножа й ходіть сюди, — сказав я Візникові, тягнучи його в темний завулок.