— Ні, сер, — збрехав я, як і кожен, хто входив.
Спускаючись сходами до підвалу, я глянув на цеглину в своїй руці і побачив, що, тільки ображаючи людську мову, її можна назвати «хлібом». Він був такий важкий і твердий, що не інакше його печено без дріжджів.
Внизу в підвалі світло було дуже тьмаве, і не встиг я оговтатись, як хтось тицьнув мені в другу руку бляшану мисчину. Потім, спотикаючись, я подибав у ще темнішу кімнату, де за столами сиділи на лавках злидарі. Бридкий сморід, понура стума, невиразне шемрання голосів десь із мороку — навіювали думки про пекельний передпокій.
У більшості нічліжан ноги були натруджені, і вони перше, ніж їсти, поскидали черевики та порозмотували брудні онучі. Це ще додало смороду і геть позбавило мене апетиту.
Тут я збагнув, що припустився помилки. Чотири години тому я добре пообідав, а щоб віддати належне оцій от потраві, треба було днів зо два пропостити. В мисчині бовталася сьорба, три чверті пінти, — окріп, замішаний кукурудзою. Злидарі вмочали свій хліб у купки солі, розсипані по зашмарованих столах. Я спробував робити те саме, але хліб застряв мені поперек горла, і я згадав Теслині слова: «Без кухля води того хліба й не в"їси».
Я пішов у темний закутень, куди, я помітив, ходили інші, і знайшов там воду. Потім повернувся і кинувся пробоєм на сьорбу. Кукурудза була грубо змелена, недоварена, незаправлена, ще й гірка. Ця гіркота надовго залишалася в роті по тому, як уже проковтнеш сьорбу, і це викликало в мене особливу відразу. Попри всі героїчні зусилля, я не зміг подолати нудоти, і далі півдесятка ковтків сьорби з хлібом у мене не пішло. Мій сусід, з"ївши свою порцію, докінчив і мою, вишкріб обидві миски і пас голодними очима, де б його ще розживитись.
— Я стрінув нині земляка, так він почастував мене добрячим обідом, — пояснив я.
— А в мене відучора рано не було в роті й крихти.
— Як тут щодо курива? — поцікавився я. — Не буде тепер начальство чіплятися?
— Та ні, — заспокоїв він. — Тепера чхай на все. В цьому шпичаку найвільніше. Побачив би ти інші! Витрусять з хлопа все до мачинки.
Коли всі миски повишкрібувано начисто, потягло на балачку.
— Цей-о тутешній наглядач все щось пише про нашого брата до газет, — озвався мій сусід з другого боку.
— Що ж він там пише? — поспитав я.
— Та пише, що всі ми непотріб, самі мерзотники й лайдаки, що не хтять робити. Розказує всякі старезні штуки, що я вже двадцять років чую, а сам ніколи ще не бачив. Останній раз, що я бачив його писанину, то про одного хлопчину, як той виходить із шпичака із шкоринкою в кишені. Іде, мовляв, вулицею, уздрів якогось літнього панка, зразу шубовть шкоринку в канаву і просить у старого ціпка, щоб вивудити її. А той і дав йому шестипенсовик.
Цю сивобороду байку нічліжани зустріли схвальним ревом, а десь ізгори із ще глибшого мороку, залунав чийсь сердитий голос:
— Базікають, ніби в провінції добре з їдлом. Хтів би я бачити! Сам я тільки-но з Дувра — чорта лисого я там поживився! Та там води напитись не випросиш, не те що їдла.
— А от у Кенті, дак декотрі звідти зроду не вибиралися, — озвався інший голос, — а живуть, однак, з біса ласо.
— Ет, проходив я через Кент, — вів далі перший голос ще сердитіш, — і хай мене бог скарає, коли хоч крихту їдла я бачив. То вже я запримітив, що котре мурло сильно багато язиком плеще про свої добутки, то як попаде в шпичак, може, стерво, вихлестати і твою порцію сьорби, не те що свою власну.
— Є й у Лондоні такі хлопаки, — сказав чоловік, що сидів по той бік столу, — мають їдла, скільки заманеться, і навіть гадки не гадають, куди вибиратися. Живуть собі цілий рік у Лондоні, та й про кимару не журяться аж до дев"ятої чи десятої вечора.
Дружним хором усі підтвердили правдивість цих слів.