— Тільки чоловіки — боги?
— Це балачки сучасних жінок, — похнюпився він. — Рівноправність, право голосу й таке інше.
— Ні, зовсім ні! — запротестувала вона. — Ви не хочете чи не можете мене зрозуміти. Я обстоюю не права жінки, не нову жінку, а нову жіночість. Через те, що я щира, що я хочу бути природною, чесною, правдивою, що роблю так, як думаю, ви волієте не розуміти мої вчинки й критикувати їх. Я намагаюся не йти всупереч своїм переконанням і гадаю, що це мені щастить, а ви не бачите в моїх вчинках ні складу, ні ладу. Бо вам це первина — бачити природну жінку, в якої слово не розбігається з ділом. Вам більш зрозумілі квіти, викохані по теплицях, оті гарненькі, безпорадні, пухленькі, старанно виплекані істоти, чарівно невинні й злочинно неосвічені. Вони не природні і не дужі, і не можуть вони родити природних та дужих дітей.
Вона враз примовкла, бо почулась чиясь важка хода; хтось увійшов до вітальні і все ближче ступав м"якими мокасинами.
— Ми все ж приятелі, — так? — поквапливим шепотом спитала вона, і в Корлісових очах прочитала відповідь.
— Я не заважатиму? — мовив із притиском Дейв Гарней, повільно оглядаючись довкола, перше ніж привітатись за руку.
— О, нітрохи! — відказав Корліс. — Ми вже так одне одному надокучили, що тільки й думали, аби хто прийшов. Коли б не ви, то ми, певне, почали б сваритись. Адже так, міс Велс?
— Я вважаю, що він не зовсім правдиво освітлює факти, — усміхнулася Фрона. — Ми вже й так почали сваритись.
— Ви ніби аж почервоніли від запалу, — критично зауважив Гарней, витягуючись своїм довгим тілом на подушках канапи.
— Ну, що там чути про голод? — запитав Корліс. — Організовано вже громадську допомогу?
— Не треба ніякої громадської допомоги. Батько міс Велс уже про все подбав. Він усіх залякав. Три тисячі помандрувало льодом у гори, а півтори вернулося назад, туди, де їхні криївки з живністю. Тепер небезпеки немає. Трапилось так, як Велс і гадав: люди, щоб набити ціни, поховали харчові припаси. Це налякало тих, у кого їх не було, й вони цілим табором, з собаками, рушили до Солоної Води. Між іншим, — Гарней повагом підвівся, — навесні, саме на важку дорогу, буде великий попит на собак, і ціна на них значно підскочить. Я вже скупив штук до сотні. Думаю заробити доларів по сто на кожному.
— Ви так гадаєте?
— Я цього певний. Між нами кажучи, на тому тижні я думаю послати двох хлопців у Пониззя, хай закуплять там найкращих п"ятсот собак. Я вже досить пожив у цих краях, щоб не прохопитися.
Фрона засміялась.
— Аз цукром хто вклепався, Дейве?
— Мало що може трапитись! — відказав спокійно той.
До речі, про цукор. Я добув газету «Поштовий вісник Сіетла», лише місячної давності.
— Що там пишуть про Іспанію та Сполучені Штати?[11]
— А ви не хапайтесь, не хапайтесь! — довгов"язий янкі замахав руками, не давши Фроні змоги докинути й своє запитання.
— Ви її читали? — спитали Корліс та Фрона разом.