— Так, так! У мене досить підстав, щоб соромитись. Можу тільки сказати собі у виправдання, що мені дуже шкода стало тієї жінки, я ледве не заплакала. А тут з"явилися ви, — ви самі знаєте, що ви вчинили, — й через жалощі до неї я обурилася вашим вчинком, і рознервувалася, як ніколи. На мене, мабуть, напала істерія. У всякому разі, я була сама не своя.
— Ми обоє були однакові.
— Ні, неправда. Я поводилась ганебно, а ви були такі, як і зараз. Ну, сідайте. Ви не сідаєте, ніби сподіваєтесь від мене нового вибрику, щоб тоді зручніше було втекти?
— Не такі-то ви й страшні, — засміявся він, повертаючи стільця так, щоб світло падало їй на обличчя.
— А ви не такий боягуз. Але вчора я, певно, була дуже страшна. Адже я замалим… вас не вдарила! А ви поводились дуже відважно, коли батіг свиснув вам над головою. Не пробували навіть закритись!
— Я помітив, що ті собаки, яких ви б"єте, завжди потім лижуть вам руки й лащаться до вас.
— Значить? — задерикувато спитала Фрона.
— Значить… все залежить від обставин, — ухилився Корліс.
— Виходить, незважаючи на все, ви мені даруєте мою провину?
— Маю надію, що й ви мені подаруєте.
— Тоді я дуже рада, тільки що на вас немає жодної провини, отже, нічого вам і дарувати. Ваша поведінка — це наслідок вашого світогляду, а моя — мого. Але мій світогляд, треба сказати, — ширший. Тепер я зрозуміла! — раптом скрикнула вона, радісно плеснувши в долоні. — Я зовсім не на вас сердилася вчора, зовсім не вас стосувалася моя брутальність. Ішлося не про вашу особу. Ви просто були представником того шару суспільства, що викликав у мене обурення та гнів, і на вас, як на представникові, усе й окошилося. Розумієте?
— Розумію. Це дуже дотепно. Таким чином, ви скидаєте з себе обвинувачення в тому, що різко зі мною вчора обійшлися. Але сьогодні ви починаєте тієї ж. Ви приписуєте мені обмеженість, однобічність, ницість, а це зовсім несправедливо. Кілька хвилин тому я казав, що, абстрактно беручи, ваш погляд бездоганний, але коли зважати на пристойне товариство, то воно зовсім не так.
— Ви не розумієте мене, Вансе. Ось послухайте! — Рука її лягла на його руку, і він з радістю почав слухати, — Я завжди вважала, що все існуюче справедливе. В цьому я підкоряюся мудрості суспільства, хоч це мені й прикро. Та так уже, мабуть, створена людина. Проте я підкоряюся лишень як представник загалу. Як окрема особа, як індивід, я дивлюсь на справу інакше. Тож поряд іншої такої ж особи чому мені критися із своїм поглядом? Ви розумієте? Тим-то я вважаю вас винним. Вчора на річці, де ми лише вдвох були, ви могли подивитися на це інакше, а ви виявили таку ж обмеженість, як і те ваше суспільство.
— Отже, ви проповідуєте дві правди, — заперечив він. — Одну для вищих істот, а другу для загалу? В теорії ви хочете бути демократкою, а на практиці — аристократкою? У всякому разі, всі ваші міркування мають єзуїтський характер.
— Ви, певно, зараз скажете, що всі люди родились вільні й рівні, з силою природжених прав. А от ви збираєтесь наймати Дела Бішопа. З якої ж рації повинен він на вас працювати, а ви будете тільки користуватись його працею? Де тут рівність, воля?
— Ні, — відказав Корліс, — в питання про рівність та волю я мушу внести деякі корективи.
— Ну, тоді ви пропали! — вигукнула Фрона. — Своєю корективою ви тільки підтвердите мої висновки і побачите, що мої погляди не такі вже й необгрунтовані, не такі єзуїтські, як вам здається. Але не заходьмо далі в нетрі діалектики. Я хочу знати факти. Розкажіть мені про ту жінку.
— Не зовсім приємна тема.
— Але я хочу знати!
— Навряд чи буде це вам корисно.