— «Ми рубали нашими мечами[15], — продекламував Корліс, — і це для мене була така ж утіха, як і милувати свою жінку молоду. Я пройшов по світу з мечем кривавим, і вороння летіло за мною слідом. Ми билися завзято. Полум"я бурхало над житлами людськими. Ми спали серед крові тих, що стерегли ворота».
— Чи ви це відчуваєте, Вансе? — промовила Фрона, хапаючи його за руку.
— Починаю, здається, відчувати. Північ навчила мене, вчить і тепер. Давні слова набувають нового змісту. Але все ж таки я не знаю. Усе це здається мені страшенним егоїзмом, якимсь кошмарним сном.
— Таж ви не негр і не монгол, не від них походите.
— Так, — відповів він, — я син свого батька, а рід наш іде од вікінгів, що ніколи не спали в закуреній хаті, не вихиляли рогу, сидячи біля грубки. Є якісь підстави на те, що кольоровим винесено смертний вирок і що тевтони розповсюджуються по землі, як ні одна раса в світі. В расовій спадковості щось, певно, криється, інакше я не відгукнувся б на цей заклик.
— Це велика раса, Вансе. Їй належить половина суходолу та всі моря. І цього всього вона домоглася лишень за шістдесят поколінь! Подумайте тільки — шістдесят поколінь! І тепер вона могутня, як ніколи. Вона будує і руйнує, судить і видає закони народам. Любов моя пристрасна, Вансе, та бог мені простить, бо вона чиста. Ми велика раса, і, коли нам судилося загинути, ми загинемо, як велетні. Пам"ятаєте?
«Тремтить ясен Ігдразілів, хоч ще й держиться. Стогне давнє дерево, і Йотунга Локі спущено з ланцюга. Тіні стогнуть на шляхах Гелу, а вогонь Сурту нищить дерево. Грюм віє зі сходу, вода прибуває, світовий змій скрутився в люті. Дракон б"є по воді, орел клекоче, ламаючи борти дзьобом, корабель Нагльфар потопає. Сурт блискавицями налітає з півдня, на його мечі сяє сонце Вальгали».
Корліс глянув на Фрону, і вона здалася йому завинутою в хутра Валькірією в останньому бою богів та людей, і в жилах у нього шпаркіше побігла кров, розбурхуючи уяву.
— «Гори кам"янії збиваються докупи, хитаються велетні, люди ступають стежкою Гел. Небо розпалося, сонце потьмарилося, земля поринає в океані, ясні зорі падають з неба, полум"я вогняними язиками лиже велике дерево, стовп огнистий підпирає небо».
Фрона яскраво малювалася на тлі ясного крайобрію: брови та вії вкриті рясним інеєм, волосся й обличчя в ореолі самоцвітного пилу, — вона наче справжній символ своєї раси, подумав Корліс. Кров далеких предків заговорила в ньому, і він відчув себе одним з тих білявих, з бурштиновим волоссям, велетнів давніх часів.
І коли він на неї дивився, перед очима в нього постало славетне минуле, і ожили розколот і гамір забутих боїв. Буря лютує, тяжко гуркотять хвилі північного моря, а серед них гостроносі бойові човни, а на човнах — владарі моря, північани з потужними м"язами й широкими грудьми, люди, споріднені із стихіями, з мечем і вогнем, шарпані й гнобителі південних країн. Бої двадцяти століть гримотіли у вухах йому, і жадоба первісного загорілася в ньому. Він у нестямі вхопив її за руку.
— Станьте, Фроно, моєю нареченою, моєю ясноокою подругою!
Вона здригнулася й непорозуміло глянула на нього. А тоді збагнула його слова і мимохіть відступила назад. Сонце, востаннє кинувши промінь на землю, заховалося. Сяйво згасло, одразу посутеніло. Десь далеко жалібно завивали собаки.
— Ні! — скрикнув Корліс, коли вона хотіла щось сказати. — Мовчіть! Не кажіть нічого! Я знаю, що ви скажете… що я скажу… Я збожеволів!.. Ходімо!
Тільки зійшовши з гори та через галявину діставшися до річки побіля тартака, заговорили вони знову. Близькість галасливого людського житла неначе вернула їм мову. Корліс ступав, понуро дивлячись собі під ноги, а Фрона — високо підвівши голову; вона роздивлялася на всі боки, і часом, немов ненароком, поглядала на Корліса. Дерев"яний хідник, що провадив до тартака, був слизьким, і, коли Корліс узяв Фрону за руку підтримати, погляди їхні зустрілись.
— Мені дуже прикро, — вона завагалась, а потім додала, наче виправдовуючись: — Це було так… Я зовсім не сподівалася…
— А то б ви не допустили до цього? — підказав він гірко.
— Мабуть, що так. Я не хотіла завдати вам болю.
— То ви таки сподівалися цього?
— Так, і боялася. Але я гадала… Я… Я, Вансе, не для того приїхала до Клондайку, щоб одружуватись. Ви мені сподобалися з самого початку і щодалі подобалися більше, особливо сьогодні… Але…