Корліс кинувся на нього, але Дел відскочив набік, виставив кулаки, махнув з правої, з лівої, і вискочив на втоптану стежку, де зручніше було боронитись.
— Зачекайте! — крикнув він до Корліса, що знову хотів кинутись до нього. — Хвилинку! Коли я вас подужаю, то підете зі мною на пагорб?
— Піду!
— А коли не подужаю, то можете мене вигнати! Це чесно. Починаймо!
Ванс не мав жодної охоти до бійки, і Дел це добре зрозумів. Як досвідчений перебієць Дел грався зі своїм супротивником. Він, не хапаючись, то нападав, то подавався назад, робив фальшиві випади, аби збити його з пантелику. Вансові невдовзі видалося, що Дел рухається якось незграбно, але за яку хвильку він відчув, що сам лежить у снігу і поволі приходить до пам"яті.
— Як ви це зробили? — заникуючись, спитався він Дела, що, поклавши Вансову голову собі на коліна, розтирав йому скроні снігом.
— Нічого, нічого, — сміявся Дел, допомагаючи йому звестись на ноги. — З вас будуть люди. Коли-небудь я вас навчу. Багато ще треба вам повчитися такого, чого в книжках не начитаєте. Але не тепер. Перше треба нам влаштуватись на ніч, а тоді ви йдете зі мною на пагорб.
— Хо-хо, — посміхнувся він, прилаштовуючи комина до юконської пічки. — Ви короткозорі й неповороткі. Не хотіли йти зі мною? Та я вас ще навчу, не бійтесь, навчу колись обов"язково!
— Беріть сокиру й ходім, — порядкував він, коли вони зіп"яли намета.
Вони рушили понад Ельдорадо й дісталися гирла Французького ручаю. Дорогою Дел заскочив у якусь хатину й позичив там кайло, лопату й ночовки. Ванс, хоч і не дуже добре почував себе після поєдинку, посміхався нишком, втішений пригодою. З перебільшеною покорою ішов він за своїм переможцем, а той аж усміхався від задоволення.
— З вас ще будуть люди. У вас і зараз дещо є! — Дел кинув долі свій струмент і почав уважно придивлятись до снігової поверхні. — Візьміть сокиру та підіть на пагорб нарубайте мені сушні.
Коли Корліс приніс останню в"язку дров, то побачив, що Бішоп у кількох місцях прочистив землю від снігу та моху, так що в цілому воно скидалося на грубо окреслений хрест.
— Треба копати в цих двох напрямках, — пояснив Дел. — Може, я знайду жилу тут, може, там, а може, й вище, але коли я хоч трохи знаюся на справі, то вона повинна бути саме тут. Можливо, що в самому річищі й більше золота, але там жила глибше під землею і роботи достолиха. Тут, у кожному разі, вона починається, і до неї лишень яких два чи три фути. Треба тільки натрапити на слід, а тоді вже знатимем, що робити.
Отак розмовляючи, він розкладав вогнища скрізь на чорних латках землі.
— Слухайте, Корлісе, я хочу, щоб ви знали, що це ще не шукання жили. Це що — так тільки, попередня розвідка. А шукання жили, — він випростався, й голос його затремтів від зворушення, — це глибока наука й велике мистецтво. Тут і на волосину не можна схибити. Око повинно бути пильне, а рука тверда. Коли ви двічі на день мусите закопчувати ночовки, аж поки зовсім почорніють, і з повної лопати піску добуваєте малесеньку крихітку золота, — оце промивання! Скажу вам по правді, я радше відмовлюся їсти, аніж шукати золото!
— Але й від золота відмовитесь, аби побитись навкулачки.
Бішоп замислився. Він розмірковував собі, що на нього справляє більше враження — чи порядна бійка, чи шукання й промивання золота.
— Ні, не відмовлюся! — промовив він нарешті. — Волю добувати золото! Це дурман, Корлісе. Досить раз цього спробувати — і годі, кінець. Ніколи більше не відірветесь. Гляньте на мене! Кажуть от про нав"язливі марення. Ет, куди їм проти золота!
Підійшовши до одного вогнища, він розкидав його. Потім узяв кайло й загородив у землю. Щось забряжчало, ніби кайло вдарилося об твердий цемент.
— Розмерзлося на два дюйми, — сказав Дел, переминаючи пальцями мокру землю. Торішня трава вигоріла, але він намацав кілька корінців.