— Та нічого, я так собі спитала.
— То слухайте ж. Я скажу просто, як старий чоловік, що годиться вам бути батьком. Хай йому чорт, а не гаразд порядному юнакові залицятися до молодої дівчини, водночас…
— Спасибі. — Вона засміялася і зробила реверанс. Тоді додала докірливо: — Вже були й інші, що…
— Хто саме? — спитався він сквапно.
— Та нічого! То ви кажете…
— Я кажу, що сором для чоловіка товаришувати з вами, а водночас шитися коло такої жінки, як Люсіль.
— Та чому ж так?
— Вивалявшися в багнюці, йти до такої чистої істоти, як ви! А ви ще питаєте, чому?
— Зачекайте хвилинку, Мете. Коли б воно було й так…
— Не коли б, а так воно й є! — буркнув він. — Це факти.
Фрона прикусила губу.
— Ну, все одно. Нехай буде по-вашому. Але я теж маю факти. Коли ви останній раз бачили Люсіль?
— Чого це вас так цікавить? — запитав він непевним голосом.
— Та нічого. Я хочу знати факти.
— Будь ласка. Вчора ввечері, коли вам так кортить знати.
— Ви з нею танцювали?
— Трохи, вірджінський танець та ще кадриль одну-другу. Я тільки ці прості танці визнаю.
Фрона йшла, вдаючи, що розгнівалась. Обоє мовчали, тільки сніг рипів у них під мокасинами.
— То що ж таке? — неспокійно спитався він нарешті.
— Та нічого, — відказала вона. — Я оце якраз міркувала про те, хто брудніший — Сент-Вінсент, ви чи я. Ви ж обидва мої друзі.