— Оце дорога?..
— До Французького пагорба, — коротко відказав Дел. — Я туди йду. Бувайте здорові.
Він пішов скорою ходою, а журналіст підбігав за ним, не хотівши, очевидячки, відставати. Корліс, що все ще лежав осторонь стежки, підвів голову й побачив, як даленіли їхні дві постаті. Коли ж він помітив, що Дел звернув праворуч, до Адамової річки, він усе зрозумів і засміявся.
Того дня Дел повернувся до табору в Ельдорадо пізньої ночі, дуже стомлений, але радий.
— Я йому нічого не зробив! — крикнув він ще з порога, — Дайте мені чого-небудь попоїсти! — Він ухопив чайника й почав лити собі в горло гарячу воду. — Сало, масло, старі мокасини, недогарки свічок, будь-що!
І поки Корліс підсмажував для нього вуджену грудинку з бобами, він упав на ліжко і став розтирати собі ноги.
— Вас цікавить, що з ним? — мурмотів він, напихаючи повен рот. — Можете битися об заклад на свою ділянку, що до Французького пагорба він не дійшов. «
Бішоп голосно зареготався й похлинувся чаєм. Він почав відкашлюватись і якийсь час не міг говорити.
— Де я його покинув? — мовив він, відсапавшись. — По той бік, на схилі до Індіяни. Він зовсім знемігся, пристав, ледве дихав. Може, вистачило йому сили доплентатись до найближчого табору, не далі. Сам я вчистив п"ятдесят миль, і хочу спати, як чорт. На добраніч! Рано мене не будіть.
Як стояв, він кинувся на ліжко, вкутався укривалом і, засинаючи, все ще бурмотів:
— «
Поведінка Люсіль прикро вражала Корліса.
— Я, правду кажучи, не розумію її, — сказав він до полковника Трезвея, — Я вважав, що ця ділянка дасть їй змогу облишити бар.
— З такого багна за один день не вирвешся, — відказав полковник.
— Так-то так, але, маючи такі перспективи, як вона, можна починати вилазити. З огляду на це, я запропонував їй у позику, без відсотків, кілька тисяч, та вона відмовилась. Сказала, що не потребує. Правда, вона дуже мені дякувала й просила заходити, коли тільки забажаю.
Трезвей посміхався, перебираючи ланцюжка від годинника.
— Та що ви хочете! І тут навіть, у цій пустелі, ми вимагаємо від життя не тільки їжі, теплого укривала та юконської пічки. А Люсіль так, як і ми, а може, ще й більше потребує товариства. Ну, кине вона бар, а далі що? Чи зможе вона пристати до нашого кола, познайомитись із капітановою дружиною, прийти з візитом до місіс Шовіл, потоваришувати з Фроною? Ну, от ви, чи ви згодитесь пройти з нею серед дня по людній вулиці?
— А ви як? — спитав Ванс.
— Звичайно, навіть з радістю, — твердо відказав полковник.
— Я теж, тільки… — він запнувся й понуро задивився в огонь. — А ви помітили, що вони з Сент-Вінсентом нерозлучні? Товаришують, мов що разом украли, скрізь вони вкупі.