Фрона поривалася сказати цілу промову, окреслити кохання осяйними й барвистими словами, але стрималася і сказала тільки:
— Кохання — це самопожертва.
— Чудово. Самопожертва. А чи вона винагороджується?
— Звичайно. Певна річ, що винагороджується. Хіба в цьому може бути сумнів?
В очах у Люсіль заграв насмішкуватий вогник.
— Чому ви посміхаєтесь? — запитала Фрона.
— Гляньте на мене, Фроно! — Люсіль стала на рівні ноги, обличчя її пашіло, — Мені двадцять чотири роки. Я не опудало яке, я не дурна. Я маю серце. Кров у мене здорова, гаряча, червона. І я любила. Але не діставала ніколи нагороди, не пам"ятаю такого. Знаю тільки, що завжди я сама розплачувалася.
— Оце й була вам нагорода! — палко промовила Фрона. — Ваша жертва — то й була ваша нагорода. Коли ваше кохання було й помилкою, то все ж ви кохали, ви давали щастя, ви служили тому, кого кохали. Чого ж іще хотіти?
— Щеняче кохання! — посміхнулася Люсіль.
— О! Ви несправедливі.
— Я віддаю вам належне, — твердо відказала Люсіль. — Ви скажете мені, що ви це знаєте, що на ваших очах немає полуди, що, доторкнувшись устами до келиха, до його вінців, ви покуштували трунку, і він вам видався добрим на смак. Е, щеняче кохання! Я знаю, Фроно, ви справжня жінка, у вас шляхетне серце, на дрібниці ви не звертаєте уваги, але… — вона постукала тонким пальцем себе по лобі, — все те у вас тільки тут. Цей трунок п"янить гірше за вино, і ви забагато надихались його випарами. А ви спробуйте випити все, перехиліть келих догори дном, — отоді й кажіть, що трунок добрий. Ні, прости мене, боже! — жагуче скрикнула вона. — Буває і щире кохання! І ви повинні відчути не підробку, а справжнє кохання, світле й радісне!
Фрона за своєю звичкою, такою ж як і в Люсіль, схопила її руки, і пальці їх сплелися в дружньому потиску.
— Я почуваю, що правда не на вашому боці, але не можу вам цього з"ясувати. Вірніше, я не наважуюсь. Вашим фактам я можу протиставити тільки свої думки. Я занадто мало пережила на світі, щоб з вами сперечатися, ви ж так багато чого зазнали в житті.
— «Хто жив не раз — не раз і вмерти мусить».
Люсіль вклала в ці слова весь свій біль, усю муку, і Фрона, обнявши молоду жінку, заридала в неї на грудях. Зморшки на чолі Люсіль розійшлися, і вона тихо й непомітно, як мати, поцілувала Фрону в голову. Але це тривало тільки хвилину, потім вона знову звела докупи брови, стисла губи й відтрутила від себе Фрону.
— Ви виходите заміж за Грегорі Сент-Вінсента?
Фрона була вражена. Від часу заручин минуло два тижні, але про це не знала жодна душа.
— Звідки вам відомо?
— Ви вже відповіли. — Люсіль вдивлялася в одверте й щире Фронине обличчя і почувала себе, як досвідчений фехтувальник перед кволим і безборонним новаком. — Звідки відомо? — Вона засміялася різким сміхом. — Коли чоловік зненацька покидає обійми жінки, коли в нього ще вогкі уста від останніх поцілунків, коли рот ще не встиг закритися після брехливої клятви!..
— І?..