— Не розумію цього.
— Кров і піт! Кров і піт! Пам"ятаєте, як ви твердили ці слова після сутички в «Опері»? І вони, ці слова, цілком слушні.
— Знову Фронина філософія!
— І наша з вами теж.
Полковник знизав плечима і, помовчавши трохи, признався:
— Як я не хотів стати песимістом, — нічого не виходить. Всі ми дістаємо свою нагороду, а я навіть більше за інших. Задля чого? — запитував я, і відповідь була така: коли ми не знаємо кінцевої мети, то повинні задовольнятися тією, що бачимо перед собою. Треба брати нагороду тепер, тут-таки й негайно!
— Це вже справжній гедонізм.
— І раціоналізм. Я поклав собі марно не витрачати часу. Я маю змогу годувати та зодягати двадцять чоловік. Але ж спати та їсти я можу тільки за одного. Отже, чому б мені не потурбуватися за двох?
Корліс спустив ноги й сів.
— Тобто?
— Я думаю одружитися і здивувати громаду. Люди люблять сенсації. Це немов частка винагороди цій грудці пороху.
— Я можу подумати тільки на одну жінку… — сказав невпевненим голосом Корліс, простягаючи руку.
Полковник повільно стиснув її.
— Це вона.
— А Сент-Вінсент? — бовкнув Корліс, змінившись на лиці.
— Це вже ваш клопіт, а не мій.
— То це Люсіль?..
— А певно! Вона зіграла роль Дон-Кіхота і дуже непогано зіграла.
— Я… я нічого не розумію. — Корліс розгублено провів рукою по чолу.
Трезвей поглянув на нього з переможною посмішкою.