Цілу годину стежили вони за Велсом та Курбертеном, що тепер стали темними цятками вдалині. Двоє чоловіків уже дісталися середини річки й водночас просунулися на цілу милю вгору за течією. Фрона пильно слідкувала за ними у бінокль, але часом вони зникали з очей за великими брилами льоду.
— Це не по правді, — скаржився Сент-Вінсент. — Вони ж казали, що тільки раз ще спробують. А то б я не повернувся. Проте нічого в них не вийде. Це абсолютно неможливо.
— Так… Ні… Так! Вони вертаються! — промовила Фрона. — Але слухайте! Що це таке?
З середини річки почувся притлумлений гуркіт, неначе десь далеко прогримів грім. Фрона скочила з місця.
— Грегорі, та невже це лід рушає?
— Ні, ні, певно, що ні! Бачите, ось уже й стихло.
І справді, гуркіт, прокотившись понад річкою, завмер десь унизу.
— А от знову, знову!
Загуло вдруге, ще голосніше й страшніше. Вільшанки перестали щебетати, притихли білки. Прогуркотіло так, наче це поїзд проїздив естакадою. Втретє гул прокотився, цим разом ще триваліший.
— Ой, коли б вони швидше поверталися!
Дві далекі крапки перестали ворушитись, — вони чи не радились. Фрона хутко оглянула річку в бінокль. Хоч ізнов почувся гуркіт, поверхня річки була спокійна, крига лежала непорушно. Знову защебетали вільшанки, загомоніли білки задерикувато.
— Не бійтеся, Фроно! — Сент-Вінсент опікунчо обійняв Фрону. — Коли є небезпека, вони розуміють це не гірш за нас. Вони знають, як краще зробити.
— Я ще ніколи не бачила, як рушає лід на великій річці, — промовила Фрона й стала терпляче чекати.
Час від часу чувся гуркіт, але ніяких інших ознак, що крига скоро скресатиме, не було помітно, і Джекоб Велс та Курбертен обережно наближались до берега. Вони геть-дочиста промокли і тремтіли, як у пропасниці, коли виходили на берег.
— Нарешті! — Фрона схопила батька за руки. — Я вже думала, що ви ніколи не повернетесь!
— Добре! добре! Давай-но швидше обідати, — сміявся Джекоб Велс. — Нічого небезпечного.
— А що ж то таке?
— Стюарт розмерзся, і крига з нього йде по Юкону, попід цією кригою. Ми там добре чули, як б"ються об лід цілі брили.
— О, це жахливо, це жахливо! — скрикнув Курбертен. — І той сердега, ми не можемо його врятувати!
— Ні, ми можемо. По обіді спробуємо послати собак. Поспіши, Фроно.