Вряди-годи до опікунів доходили звістки від нього. Один час він був власником і капітаном чотирищоглового залізного вітрильника, що плавав під англійським прапором і возив вугілля з Ньюкасла. Про це вони дізнались, бо до них надійшов рахунок за куплене судно, а потім ще прочитали в газетах прізвище Діка Фореста як власника судна, що врятувало пасажирів нещасливого «Оріона», і врешті одержали для Діка страхову премію, коли вітрильник потонув майже з усією командою під час великого урагану біля Фіджі. 1896 року Дік був на Клондайку; 1897— на Камчатці, де захворів на скорбут; а тоді раптом виринув з американським військом на Філіппінах. Потім якось вони прочули, що він, хтозна як і нащо, вже став власником і капітаном старого вантажного пароплава, що під сіамським прапором теліпався по всіх морях, давно викреслений з реєстрів Ллойда[80].
Час від часу вони одержували Форестові ділові листи з різних кипучих портів усіх кипучих морів. Одного разу їм довелось натискати всі пружини, щоб уряд штату вжив цілого свого впливу на Вашінгтон, аби визволити Діка з якоїсь халепи в Росії. Про ту авантуру в газети не попало ані слова, зато вона збудила по всіх дипломатичних представництвах у Європі трепет щирої зловтіхи.
Потім вони нагодою прочули, що Дік лежить поранений у Мафекінгу; далі — що він перехворів на жовту пропасницю в Гваякілі; а ще згодом його нібито суджено в Нью-Йорку за жорстоке поводження зі своїми матросами. Тричі з’являлись у газетах повідомлення, що він загинув: один раз — у бою, в Мексіці, а двічі — ніби його страчено у Венесуелі. Після цих фальшивих тривог опікуни вже не хвилювались, коли він переплив на сампані[81] Жовте море, і спокійно сприймали чутки, ніби віп помер від бері-бері[82], попав з російським військом у полон до японців під Мукденом або сидить у японській військовій в’язниці.
Один тільки раз Дік ще спромігся їх схвилювати: це коли він, як і обіцяв, «передурівши», у тридцять років вернувся до Каліфорнії з дружиною. Він повідомив їх, що одружений з нею вже кілька років, і всі троє опікунів, як виявилось, добре її знали. Містер Слокем утратив вісімсот тисяч доларів, а її батько — цілий свій капітал під час банкрутства Лос-Кокоських срібних копалень під Чівавою, у Мексіці, коли уряд Сполучених Штатів вилучив срібло з обігу. Містер Девідсон видобув мільйон, а її батько — цілих вісім мільйонів з Останнього Кону — отого висохлого і знов заводненого людьми струмка в окрузі Амадор. Містер Крокет, тоді ще зовсім юнак, разом з її батьком наприкінці п’ятдесятих років «вишкрібав» Мерседську улого-випу, був йому за дружбу, коли він у Стоктоні брав шлюб з її матір’ю, а в Грантс-Пасі грав у покера з ним та самим Грантом[83], тоді ще молоденьким лейтенантиком, про якого на Заході знали тільки, що він добре б’ється з індіянами, але кепсько грає в карти.
Отже, Дік Форест одружився з дочкою Філіпа Дестена! Тут уже не випадало зичити йому щастя. Тут скорше годилося втлумачувати, що він сам не знає, яке щастя йому припало. І опікуни відразу пробачили Дікові всі дурощі. Нарешті він учинив як треба, зробив справді розумну річ. Ба ні, він учинив просто геніально! Пола Дестен! Дочка Філіпа Дестена! Дестенівська кров! Спілка Дестенів і Форестів! Цього було досить. Три зістарілих товариші Фореста й Дестена давньої Золотої доби, — тих двох, що вже дограли свою гру і залишили світ, — навіть насварили Діка. Вони доти товкмачили йому про незмірну вартість здобутого скарбу, про священні обов’язки, що їх накладає на нього цей шлюб, про всі традиції та чесноти поріддя Форестів і Дестенів, аж поки Дік, засміявшись, перебив їх: вони, мовляв, говорять, як завзяті конярі або схибяуті на євгеніці[84] диваки. Поштиві старигани збентежились — вони б воліли, щоб він висловив ту щирісіньку правду якось делікатніше.
В усякому разі, того, що Дік узяв собі жінку з Дестенів, було досить, щоб вони беззастережно схвалили плани й кошториси Великого Будинку, які він показав їм. Завдяки Полі Дестен цього разу вони погодилися, що він витрачає гроші розумно й до ладу. Що ж до його сільського господарювання, то чом би йому не бавитись, коли є за що: адже золоті копальні Врожайного давали певний прибуток. І все ж, як висловився містер Слокем, «двадцять п’ять тисяч доларів за жеребця тяглової породи — чисте божевілля. Бо тяглові коні — це тяглові коні, та й годі. Нехай би вже за рисака, то інша річ…»
РОЗДІЛ VII
Дік ще перебігав очима видану штатом Айовою брошуру про свинячу чуму, коли у відчинені вікна канцелярії долинули через широке подвір’я нові звуки: прокинулась та жінка, що сміялася з дерев’яної рамки на стіні над ліжком у нього і що лиш кілька годин тому згубила на підлозі його спальні рожевого мереживного чепчика, якого так дбайливо підібрав А-Гов.
Спершу Дік почув її голос, бо вона прокидалася з піснею, мов пташка. Дзвінкі переливи вилітали по черзі з усіх вікон довгого крила будинку, де були її покої. Далі спів її почувся з садочка в подвір’ї; там вона довгенько дражнила свого ердель-тер’єра та ще насварила щенятко, шотландського коллі, що зазіхнуло на жовтогарячих, пишпохвостих японських золотих рибок у чаші водограю.
Діка враз пройняло втіхою, що вона прокинулась. Та втіха ніколи не блякла для нього. Щодня йому, поки не вчує через подвір’я ранкової Полиної пісні, здавалося, ніби Великий Будинок ще не прокинувся по-справжньому, хоч би сам він був уже кілька годин на ногах.
Та ледве відчувши ту втіху від її пробудження, Дік, як звичайно, відразу й забув про неї за власними справами. Він знову поринув у цифрові дані про свинячу чуму в Айові, і дружина зникла з його свідомості.
— Доброго ранку, Веселий молодче, — почув він за хвильку голос, що завжди лунав для нього чарівною музикою. Пола в ранковому халатику пурхнула до кімнати, обняла чоловіка за шию й притулилась до нього ніжним і гнучким тілом, сівши на підставлене коліно. А він міцно пригорнув дружину, відгукнувшись так на її близькість, однак ще з півхвилини не відривав очей від сторінки, де викладалося результати вакцииації, що її виконав професор Кепелі на свинарській фермі Саймона Джоиса у Вашінгтоні, штат Айова.
— Ах, такі — обурилась вона. — Тобі занадто щастить. Ти переситився дарами життя. До тебе прийшло твоє Жіненятко, твоя «горда зіронька», а ти навіть не сказав: «Доброго ранку, Жіненяточко, чи солодко тобі спалося?»
Дік облишив статистичні таблиці професора Кенелі, міцніш пригорнув дружину й поцілував її, одначе вказівний палець його правої руки вперто придержував потрібну сторінку. Слова Полиного докору вже не лишили йому змоги запитати, чи добре їй спалося після того, як вона згубила рожевого чепчика у нього на веранді. Він згорнув брошуру на закладеній пальцем сторінці і обняв дружину обома руками.
— О! О! Чуєш? — вигукнула вона.
Знадвору долинула млосно-солодка сопілочка перепела, і Дік відчув, як Пола аж затремтіла з утіхи.
— Залицяється, — сказав він.
— Отже — весна! — вигукнула Пола.
— І знак, що стає на годині.
— І пора кохатися!