— Е, що там Айдахо! Вибачай, що я хвалюсь, але нинішні тисячні отари Мічігану та Огайо, хоч і важко повірити, всі пішли від моїх каліфорнійських рамбульє. А візьми Австралію! Дванадцять років тому один тамтешній поселенець, бувши тут, купив у мене трьох баранів по триста доларів. А як привіз додому та показав, то їх у нього зразу відкупили по три тисячі, і він замовив у мене ще цілий пароплав таких баранів. І австралійці не нарікають на мене. Кажуть навіть, що люцерна, артезіанські колодязі, рефрижераторні судна та Форестові барани потроїли продукцію вовни й баранини.
Вже вертаючись до Великого Будинку, вони нагодою зустріли Менденгола, завідувача конярень, і той покликав їх із собою на велике, порізане лісистими балками пасовисько з поодинокими могутніми дубами — оглянути табун лошачків-стригунців ширської породи, що їх мали другого дня переганяти на полонини кряжу Мірамар. Лошат було близько двох сотень — кошлатих, бо вони щойно почали линяти, маслакуватих, на диво рославих для свого віку.
— Ми їх не те що вгодовуємо, — пояснив Дік, — але містер Менденгол стежить, щоб вони весь час мали повноцінний раціон. На полонинах, куди їх оце переганяють, вони не тільки пастимуться, їх і зерном підгодовуватимуть. Це їх привчить збиратися щовечора до загороди по свою пайку зерна, то й наглядати за ними буде легше. Я ось уже п’ять років до самого Орегону продаю щороку півсотні жеребчиків-дволітків. Розумієш, вони в мене ніби стандартизовані, тому люди знають, що одержать за свої гроші, й беруть не дивлячись.
— То ви, мабуть, чимало відбраковуєте? — спитав Грейм.
— Аякже. Бракованих ти можеш побачити на вулицях Сан-Франціско, в бендюгах, — відповів Дік.
— І на вулицях Денвера, — додав містер Менденгол, — і в Лос-Анджелесі, і… та позаторік, як було скрутно з кіньми, ми продали двадцять вагонів чотирирічних меринців аж до Чікаго, пересічно по тисячі сімсот доларів за голову. Дрібніші пішли по тисячі шістсот, а найкращі, дібрані в пари, і по тисячі дев’ятсот. Боже, ото були ціни на коні того року!
Тільки-но містер Менденгол попрощався, під’їхав інший, на тонконогій карій кобилиці, що все мотала головою, і Дік відрекомендував його Греймові як містера Генесі, ветеринара.
— Я почув, що місіс Форест оглядає лошат, — пояснив Генесі хазяїнові,— і вирішив над’їхати, щоб показати їй оцю-о Лань. Адже за тиждень вона їздитиме на ній. А на якому коні вона сьогодні?
— На Ферті,— відповів Дік, видимо передбачаючи, як сприйме ту відповідь ветеринар. А той несхвально покрутив головою.
— Ніколи я не погоджуся, що жінкам можна їздити на жеребцях, — пробубонів він. — Ферт знаменитий бігун, певна річ, але він небезпечний. Навіть гірше — він злостивий і підступний. Їй… місіс Форест слід би принаймні вживати намордника… але ж він ще й хвицається, а на копита подушок не надягнеш.
— Дарма, — заспокоїв його Дік. — Вона їздить із добрячим мундштуком і не вагається ним користатись.
— Аби тільки він колись не впав та не придавив її,— пробурчав містер Генесі.— Далебі, мені камінь із серця спаде, коли передам їй Лань. Оце конячина якраз під жіноче сідло — баска, як вогонь, а злості ні крихти. Ох, яка кобилиця! Золото! Від норовів своїх щодень відвикає, але жвава й грайлива залишиться, чиста втіха буде на ній їздити, не те що на вишколеній по-манежному шкапі.
— Гайда й ми туди, — запропонував Дік, — бо місіс Форест матиме чисту втіху зі свого Ферта, як заїде на ньому поміж той молодняк. Розумієш, усі верхові та виїзні коні, що ми для себе держимо — це її парафія, — пояснив він Греймові.— І результати у неї — просто диво. Я сам цього не збагну. Немовби маленька дівчинка заблукала до лабораторії вибухових речовин, навмання намішала всякої всячини і дістала сполуки, куди сильніші, ніж могли скласти сивобороді хіміки.
Всі троє проїхали дорогою ще з півмилі, тоді звернули в лісистий яр із бистрим струмочком і піднялися ним на широку хвилясту терасу з буйною травою. Греймові зразу впав у очі табунець цікавих стригунців та дволітків, а на їхньому тлі — Пола Форест верхи на ясно-гнідому Ферті, що стояв цапки, махав у повітрі передніми копитами і пронизливо іржав. Троє вершників, спинивши коней, чекали, що ж буде далі.
— Дограється вона колись, — похмуро пробубонів ветеринар. — Цей Ферт небезпечний.
Але в ту мить Пола, ще не помічаючи, що на неї дивляться, владно крикнула на огиря, рішуче ввігнала остроги в його шовковисті боки і примусила стати на всі чотири ноги. Ферт застиг на місці, гризучи вудила.
Тоді чоловіки під’їхали.
— Дражнимо долю? — лагідно дорікнув дружині Дік.
— О, я вмію дати йому раду, — відмовила вона крізь зціплені зуби. А Ферт уже сіпнувся вискаленими зубами до Грейма і був би вгризнув його за ногу, якби Пола не натягла повід і не вдарила його знов острогами.
Ферт здригнувся, тонко заіржав і на хвильку вгамувався.