— Оцим же і я пробував настрахати Аррансо, — прогув Брекстонів бас. — І що, гадаєте, він мені відповів? Що як ми звільнимо пеонів, він і техніків примусить кинути роботу: нехай копальні заливає, і дідько нас бери. Ну, цього останнього він, звісно, не сказав, тільки всміхнувся, але усмішка саме це промовляла. Я б залюбки скрутив йому оту жовту шию, але ж я знав, що тоді завтра з’явиться другий такий самий патріот, і зажадає ще більших хабарів. Отож Аррансо дістав руку в руку, а на додачу, коли вирушав на з’єднання зі своїм кодлом біля Хуареса, ще прихопив три сотні наших мулів. А це ж тридцять тисяч доларів! І то після того, як я його підмазав. От жовтопике стерво!
— Хто тепер командує повстанцями в Урожайному? — спитав Дік рішуче, ніби повертаючи розмову в інший бік. Пола добре знала, що це означає: він уже все зіставив, зважив і переходить до дії.
— Рауль Бена.
— Якого він рангу?
— Полковник. У нього душ із сімдесят голодранців.
— Що він робив до повстання?
— Овець пас.
— Чудово, — провадив Дік швидко і твердо. — Розіграйте комедію. Зробіться патріотом. Вертайтеся мерщій туди, підмажте цього Бену. Він, звісно, бачитиме вас наскрізь, на те він мексіканець. Але ви його підмастіть і скажіть, що зробите з нього генерала, другого Вілью.
— Добре, але ж як, господи боже!
— А дужо просто: поставте його над п’ятитисячним військом. Позвільняйте всіх робітників, і нехай він забира їх у «добровільці». Нам це нічим не загрожує, бо Уерті однаково скоро каюк. Запевніть Бену, що ви щирий патріот. Трусніть капшуком востаннє, дайте їм п’ять тисяч рушниць, і доведете свій патріотизм. Пообіцяйте, що як скінчиться війна, ми візьмемо кожного назад на роботу. Поблагословіть їх, і нехай собі вирушають зі своїм Беною. Зоставте тільки обслугу біля помп. Нехай рік чи два не буде прибутку, зате ж не буде й збитку. І нашого старого Врожайного, може, не доведеться затоплювати.
Потихеньку вертаючись гвинтовими сходами вниз, до музичної зали, Пола всміхалася: як швидко знайшов Дік раду! Але їй було невесело. Не через події на Врожайному: з тими мексиканськими копальнями, Діковою спадщиною, весь час був якийсь клопіт, відколи вона вийшла за Діка. Ні, її гнітило те, що вона не змогла привітати його з добрим ранком. Та прикре почуття минулося, щойно вона побачила Грейма: той ще стояв з Вером біля фортеп’яно, а вгледівши її, хотів був іти.
— Не втікайте, — спинила його вона. — Зоставайтесь, подивіться, як люди працюють. Може, це вас надихне почати нарешті ту вашу книжку, що Дік мені казав.
РОЗДІЛ XVI
В їдальні Дік нічим не виказав свого клопоту з мексиканськими копальнями, і ніхто навіть гадки не мав, що Джеремі Брекстон привіз не звіт про високі прибутки, а куди менш приємні новини. Адольф Вейл від’їхав ранковим поїздом — очевидно, вже встиг, не знати коли, обговорити з Діком свою справу, — а проте за столом Грейм застав ще численніше товариство. Крім якоїсь місіс Талі, огрядної літньої папії — хто вона така, Грейм не добрав, — прибуло ще троє чоловіків, про яких він дещо дізнався: містер Галхас — головний ветеринар штату, містер Дікон — досить відомий на Заході портретист, і капітан Лестер з пароплава Тихоокеанської компапії — цей колись, років тому з двадцять, служив у Діка шкіпером і навчав його мореплавства.
Як уже збиралися вставати з-за столу, а директор копалень поглядав на годинника, Дік сказав:
— Джеремі, у мене тут є одна цікава річ, і я хочу, щоб ви її побачили. Зараз і поїдемо. На поїзд ще встигнете.
— Їдьмо всі,— запропонувала Пола. — Замість прогулянки. Мені теж кортить побачити ту річ, бо досі Дік з нею ховався.
Дік кивнув головою на знак згоди, і вона враз наказала, щоб подавали машини та сідлали коней.
— А що воно таке? — запитав Грейм, коли вона скінчила з тим.
— Та одна з Дікових вигадок. Він завжди щось ново вимудровує. Це один винахід. Дік присягається, що зробить ним переворот у сільському господарстві — чи, власне, в дрібному фермерстві. Загалом я уявляю, яке воно, але ще не бачила. Воно вже з тиждень як готове, тільки щось там не ладиться з тросом чи з якимось механізмом.