Пола чекала, спокійно всміхаючись і тішачись його запалом.
— Ви не можете любити відразу двох чоловіків! — кинув він їй через залу.
— Але так воно є, Івене. Оце ж я й силкуюсь якось розв’язати. Я тільки не знаю, котрого люблю дужче. Діка я знала довгий час. А вас… а ви…
— Тільки недавній знайомий, — підказав Грейм, вертаючись до неї тою самою розгніваною ходою.
— Ні, ні, Івене, зовсім ні! Ви мені відкрили саму себе. Я люблю вас не менше, ніж Діка. Ні, дужче. Я… я не знаю.
Пола сховала обличчя в долоні й не скинула його руки, покладеної на плече їй.
— Самі ж бачите, що мені нелегко, — провадила вона. — Так багато до цього вплутано, так багато, що я нічого не можу добрати. Кажете, що ви ніби в тумані? А подумайте, в якому тумані я, в якій пітьмі! Ви… та що там казати. Ви чоловік, у вас чоловіча натура, чоловічий життєвий досвід. І для вас усе дуже просто: «Вона мене любить — чи не любить». А я заплуталась, розгубилася. У мене… хоч я й не дівчисько… нема багатого досвіду в коханні. Я ніколи не мала романів. Я любила тільки свого чоловіка… а тепер оце люблю вас. Ви… закохавши мене в себе, розбили ідеальне подружжя, Івене.
— Я знаю… — почав був Грейм.
— А я не знаю, — перебила вона. — Мені потрібен час — щоб усе владнати або щоб воно само владналось. Якби ж не Дік… — протягла вона зі слізьми в голосі…
Грейм мимовільно обняв її за плечі.
— Ні, ні, не тепер, — сказала вона лагідно, зняла з плеча його руку й на мить ласкаво затримала в своїй. — Коли ви торкаєтесь мене, я не можу думати, — додала вона благально. — Я… я не можу думати.
— Ну, тоді я повинен від’їхати, — твердо сказав він.
Пола закрутила головою, протестуючи.
— Таке становище, як тепер, не сила терпіти. Я почуваю себе якимсь паскудником, а я ж не паскудник, я знаю. Я ненавиджу брехню — тобто брехунові я збрешу й оком не моргну, але обдурювати людину таку чесну й щиру, з таким великим серцем, як у Діка, я не можу. Краще вже піти до нього і сказати: «Діку, я люблю твою дружину. І вона любить мене. Що ти тепер зробиш?»
— Ану підіть, — ураз загорілась Пола.
Грейм рішуче випростався.
— Зараз піду.
— Ні, ні,— вигукнула вона перелякано. — Ви повинні від’їхати. — І знов у неї в голосі забриніли сльози: —Але я не можу вас відпустити…
Якщо доти в Діка ще могли бути якісь сумніви щодо Полиних почуттів, то з Греймовим поверненням ті сумніви розвіялись. Доказів він уже не потребував: досить було глянути на неї. Вона немов прокинулась зі сну, розквітла, як буйна весна довкруг, щасливий сміх її бринів щасливіше, а спів лунав дзвінкіше, постійне збудження, невгамовна жвавість красили її. Вона рано вставала й пізно лягала. Вона не берегла себе, щедро розливала пінисте вино свого життя, і Дікові часом спадало на думку, що їй просто страшно спинитись і подумати.
Він бачив, як Пола худне, і мусив визнати, що вона робиться від того ще вродливіша — не бліда, не млява, але якась одухотворено-тендітна.