Але, на жаль, з усього того, що я сказав, жодне слово не вийшло за мури в"язниці. Сенатська комісія висловила найкращу думку про начальника Есертена і взагалі про Сан-Квентін. Санфранціська газета, що оголосила цей хрестовий похід, запевнила своїх читачів з робітництва, що Сан-Квентін біліший за сніг, і, хоч пекельна сорочка, щоправда, існує, і її визнано законним знаряддям кари для невиправних, але теперішній людяний і справедливий начальник нізащо в світі її не застосовує.
І поки наївні простаки з робітників читали й вірили цьому, а сенатська комісія бенкетувала разом з Есертеном за рахунок платників податків, ми — Ед Морел, Джейк Опенгаймер та я — лежали в пекельних сорочках, сповиті з помсти трохи тісніше, ніж будь-коли.
— Та щоб вони позападалися! — простукав мені Ед Морел носаком черевика.
— Ану їх до біса! — долинуло від Джейка Опенгаймера.
Я й собі простукав про свою зневагу й гіркий сміх, потім згадав в"язниці у Вавілоні, усміхнувся великою космічною усмішкою і поринув у короткочасну смерть, що робила мене спадкоємцем усіх віків і повновладним господарем часу.
Так, любий читачу, тоді як у зовнішньому світі газети всіляко вибілювали в"язниці, а поважні сенатори бенкетували, ми, троє живих мерців, живцем поховані в самотинних камерах, укривалися потом з болю та муки.
По обіді начальник Есертен, розпалений вином, прийшов подивитися, що ми робимо. Мене, як завжди, знайшли непритомним. Лікар Джексон тоді вперше занепокоївся, — він підніс мені до носа нашатирного спирту й повернув мене до свідомості. Я посміхнувся до схилених наді мною голів.
— Сором! — буркнув Есертен, і з його червоного обличчя та з того, як важко у нього повертався язик, я зрозумів, що він п"яний. Я облизав губи, даючи взнаки, що хочу води. Мені закортіло говорити.
— Ви — дурень, — змігся нарешті я вимовити виразно й холодно. — Ви — дурень, боягуз, псяюха, нікчемне й таке підле створіння, що навіть плюнути шкода на вашу пику! Опенгаймер був занадто лагідний до вас. А я скажу без сорому, що не плюю на вас тільки тому, що не хочу принижувати ні себе, ні свого плювка.
— Мені вже терпець увірвався! — заревів він. — Я уб"ю тебе, Стендінгу!
— Ви п"яні! І я порадив би вам одне: коли вже ви патякаєте таке, то хоча б без свідків, цих ваших в"язничних псів. При нагоді вони викажуть на вас, і ви втратите посаду.
Але Есертен таки був п"яний.
— Одягніть на нього ще одну сорочку! — крикнув він. — Вважай, що тобі вже амба, Стендінгу! Але ми тобі не дамо подохнути в сорочці, ми поховаємо тебе з лікарні.
На мене одягли ще одну пекельну сорочку й зашнурували її не ззаду, а спереду.
— О боже, начальнику! — глузував я. — Надворі лютий мороз, і я вам дуже вдячний за дві сорочки — мені буде тепліш.
— Тісніше! — наказував він Елові Гачінсові. — Натисни ногою цю погань… Зламай йому ребра!..
Мушу визнати, що Гачінс так щиро ніколи ще не працював.
— Хочеш брехати на мене! — шаленів Есертен, наливаючись кров"ю з п"яної люті. — Побачиш, що тобі буде! Ти, Стендінгу, витяг нарешті свій номер… Тепер уже тобі кінець. Чуєш? Кінець!
— Ще одну ласку, начальнику, — прошепотів я. Мене так стиснули, що я майже непритомнів. — Дайте третю сорочку.
Стіни хитались навколо мене. Я напружував усю свою волю, щоб затримати свідомість, яку видавлювали з мене.