Твори в п'яти томах. Том 2

Кеола дуже зрадів, нарешті побачивши дружину навіч, і не менше зрадів з того, що опинився вдома на Молокаї й може засісти за кухоль пої[48] — бо на кораблях не роблять пої, та й на Острові Голосів його теж не було, а вже й зовсім нетямився з радості, що ледве-ледве вислизнув із рук людожерів. Та була ще одна справа, не така ясна, і Легуа з Кеолою говорили про неї в тривозі цілу ніч. Адже на Острові Голосів зостався Каламаке. Якщо, дякувати Богові, він не зможе вирватися звідти, все буде добре; та коли він утече і вернеться на Молокаї, то буде нещасливий день для його дочки та її чоловіка. Вони говорили про його здатність виростати і про те, чи зможе він брести по морю таку відстань. Але Кеола вже знав, де лежить той острів — а саме, в Низькому, чи то Небезпечному архіпелазі[49]. Отож вони добули географічний атлас і виміряли на мапі відстань. Наскільки вони могли судити, то був надто далекий шлях для старого, щоб пройти його пішки. А втім, щодо такого чаклуна, як Каламаке, ніколи не можна бути надто певному, тому вони вирішили порадитися з білим місіонером.

І ось Кеола розповів про все першому, котрий завітав до них. І місіонер дуже насварив його за те, що він узяв собі другу жінку на тому низькому острові; що ж до решти, то він запевнив, що не втямив з усього нічогісінько.

— Одначе, — сказав він, — якщо ви вважаєте, що ці гроші вашого батька добуті нечистим шляхом, я вам пораджу частину їх віддати на прокажених, а частину — до місіонерського фонду. Що ж до всієї отієї нечуваної маячні, то ви найкраще зробите, коли не розводитиметесь про неї ніде.

Проте він повідомив поліцію в Гонолулу, що, наскільки він зрозумів, Каламаке з Кеолою карбували фальшиві гроші, а тому варто було б постежити за ними.

Кеола й Легуа послухались його ради й віддали багато доларів на прокажених і до фонду. І та порада цілком напевне була добра, бо відтоді й до сьогодні про Каламаке більш ніхто нічого не чув. Та чи його вбито в бою коло дерев, а чи він і досі топче пісок на Острові Голосів — хто це може сказати?

ВИКРАДЕНИЙ

_{Переклад Івана Коваленка, редагування Юрія Лісняка}

ПРИСВЯТА

_{ДОРОГИЙ МІЙ ЧАРЛЗЕ БАКСТЕР![50]}

_{Якщо ви коли-небудь прочитаєте цю повість, то, мабуть, поставите собі більше запитань, ніж я хотів би дати відповідей. Так, наприклад, ви можете запитати: яким чином убивство в Аппіні припало на 1751 рік, яким чином Торренські скелі пересунулись так близько до Іррайду або чому опублікований судовий звіт про цю справу обходить мовчанкою все, що стосується Девіда Балфора? Все це мені дуже важко пояснити. Та коли ви запитаєте мене, винен Алан чи ні, тут я певен, що міг би обґрунтувати свою розповідь. Проте ви й сьогодні можете переконатися в тому, що місцева легенда в Аппіні явно висловлюється на користь Алана. Ви навіть почуєте, що нащадки «другого чоловіка», того, хто стріляв, ще й тепер живуть у тій місцевості. Але хоч би скільки ви допитувалися про ім"я цього «другого чоловіка», ви нічого не дізнаєтесь, бо горяни свято зберігають цю таємницю, як і взагалі поважають усякі таємниці. Я міг би виправдати один пункт, визнаючи одночасно, що другого не можна виправдати; краще вже зізнатися в тему, що мене мало цікавить бажання бути точним. Ця книжка написана не для прикраси бібліотеки вченого схоласта, а для читання зимовими вечорами, коли наука в школі вже закінчилась і наближається час лягати спати. І чесний Алан, який був тоді досвідченим дурисвітом, у цьому новому перевтіленні показаний мною не з якимось лихим намислом, а тільки для того, щоб трохи відвернути увагу якого-небудь юного джентльмена від його Овідія,[51] перенести його на деякий час у гірську Шотландію минулого сторіччя і відпустити в постіль у такому настрої, щоб до його снів приплелися якісь привабливі образи.}

_{Від вас, мій любий Чарлзе, я навіть не можу й вимагати, щоб ця розповідь припала вам до вподоби. Однак вона, можливо, сподобається вашому синові, коли той підросте; йому, напевно, буде приємно натрапити на ім"я свого батька на початку цієї книжки. А тим часом мені приємно вставити його тут на згадку про минулі дні, здебільшого щасливі, хоч іноді й сумні (але зараз приємно згадати і їх).}

_{І коли мені самому так дивно кинути назад погляд через подвійну завісу часу й простору на пригоди нашої юності, то для вас це, мабуть, ще дивніше як для чоловіка, що ходить нині тими самими вулицями й може завтра ж відчинити двері старовинної зали, де ми почали своє знайомство зі Скоттом і Робертом Емметом,[52] а також з нашим улюбленим, але так мало відомим Макбіном, або пройти в той куточок, де скликалися збори великого товариства L.J.R.,[53] де ми пили пиво і сиділи на тих місцях, на яких колись сидів Берне зі своїми товаришами. Мені здається, що я бачу, як ви ходите нині знайомими нам вулицями, розглядаючи їх серед білого дня власними очима, тоді як вашому товаришеві все це може тільки привидітися уві сні. Як минуле відгукується луною в нашій пам"яті в хвилини перепочинку між буденними справами! Нехай же ця луна частіше звучить для вас і пробуджує у вас думки про вашого друга.}

_{Р.-Л. С.}

_{Скерривор,}

_{Борнмут.}

Розділ І

Я ВИРУШАЮ В ШООЗ-ГАВЗ

Розповідь про свої пригоди я почну з того самого ранку на початку червня 1751 року, коли я востаннє зачинив за собою двері батьківської оселі. Перші промені сонця ледь освітлювали вершини пагорбів, коли я вирушив у дорогу, та поки я дійшов до будинку священика, в кущах бузку вже свистали чорні дрозди, а туман, що повис над долиною на світанку, почав підійматись і танути.

Превелебний містер Кембл, ессендінський священик, чекав мене біля садової хвіртки. Він поцікавився, чи я вже поснідав, і, почувши у відповідь, що мені нічого не потрібно, ласкаво взяв мене під руку.

— Ну, Деві, любий, — промовив він, — я пройдуся з тобою до броду, щоб сказати тобі своє напутнє слово.