— Зараз іду. Ти розпорядись, щоб піднімали телевізор… І як наша гостя?
— Я відправив її назад. Там вона потрібніша, — посміхнувся Щитов. — Вона так і позирала на всі боки, мабуть тебе шукала, щоб подякувати.
Ганешин злегка махнув рукою і попрямував у радіорубку. Батисферу вже буксирували до «Ріковері». Виходячи з радіорубки, Ганешин знов побачив Щитова.
— Я тобі ось що хочу сказати, — суворо і серйозно промовив Щитов, — відносно твого телевізора. Я даремно його лаяв… — Рев моторів нашого літака, що саме знявся в повітря, заглушив останні слова.
Ганешин міцно потиснув товаришеві руку.
— Що далі робитимемо? — запитав Щитов.
— Як — що? — здивувався Ганешин. — Піднімемо телевізор і підемо своїм курсом.
— А хіба ти до них не поїдеш? — вигукнув капітан. — Я й шлюпку наказав не піднімати.
— Ні, не поїду.
— Дивно! Хіба тобі не цікаво подивитися на врятованих, розпитати? Вони ж теж вивчають дно…
— Звичайно, цікаво, але, розумієш… — Ганешин жартівливо скривився: — Почнуть дякувати… Дружина інженера дивилася такими очима… А ми зараз дамо хід і втечемо.
На американському судні були заклопотані піднята тям та відкриванням батисфери і не помітили, як радянський корабель швидко підняв шлюпку й телевізор «Аметист» запитав про здоров’я врятованих, одержав відповідь, що «слабі, але небезпека вже минула», розвернувся і почав набирати хід. Американці не розуміюче стежили за діями «Аметиста» і тільки тоді, коли на фалах нашого судна затріпотів сигнал традиційного прощання, зрозуміли, в чому справа. Сигнальник з «Ріковері» шалено замахав прапорцями, але «Аметист» наддав ходу, і тільки могутній гудок та матроси, що махали безкозирками, посилали дружній прощальний привіт, врятовані дослідники, офіцери й матроси, всі, як один, дивилися вслід білому кораблю, що поступово зменшувався, відходячи все далі й далі в сонячну далечінь. Зненацька над зеленими хвилями розкотився оглушливий гуркіт гармат: крейсер дав салют на честь радянського корабля. Знову й знову гриміли гармати. У відповідь на «Аметисті» замайоріли зірки і смуги американського прапора.
Радянське судно, наче нічого й не було, прямувало вперед, розсікаючи тихоокеанські хвилі. Ганешин, мріючи про м’яку постіль: врятування американської батисфери далося йому взнаки, стежив, як укладали телевізор. З містка почувся голос Щитова:
— Леоніде Степановичу, іди сюди, викликають американці. — В словах капітана чулася дружня насмішка: — Техніка все одно знайде тебе, навіть на дні океану.
Американці викликали «Аметист» на ім’я, без позивних, і назва коштовного каменя настійливо звучала в ефірі. Радіоапарат вистукував люб’язні слова вдячності, прохання повідомити прізвище командира, який керував операцією по врятуванню батисфери, захоплення безприкладною роботою російських моряків, чудовим винаходом. До сухого потріскування радіо з «Ріковері» раптом приєдналося різке клацання позивних «Аметиста», характерне для потужної радіостанції лінкора. Радист простукотів відповідь, і Ганешин почув чіткі сигнали, які несли привіт американській експедиції і поздоровлення особистому складу «Аметиста». З особливою приємністю адмірал відзначив Ганешина. Відповівши командуючому, Ганешин наказав радистові:
— Передайте на «Ріковері» начальникові американської океанографічної експедиції Мілльсу: «Командуючий радянським Тихоокеанським флотом щойно поздоровив вас з врятуванням і побажав успіхів у вашій відважній роботі».
Через п’ять хвилин Ганешин міцно спав у своїй каюті.
Осінній владивостоцький дощ безперервно лив, як з відра, періщив у шибки високого вікна в кабінеті Ганешина. Моряк перечитував, збираючись давати відповідь, листа від обох врятованих ним півтора місяця тому американських учених. Догадливі люди адресували листа на ім’я командуючого з просьбою передати його Ганешину, розшукати якого адміралові було зовсім неважко.
«Тільки той, хто провів у повній безнадії і відчаї шістдесят годин на недоступному океанському дні, може зрозуміти, що зробили ви, — писали вчені. — Протягом кількох годин, задихаючись і обливаючись потом в крижаному холоді батисфери, ми з усієї сили намагалися з допомогою гвинтового преса відокремити баласт, який присмоктався до кулі. Важко висловити, що пережили ми, вже охоплені тупою байдужістю перед лицем невмолимої долі, коли побачили світло через ілюмінатори і зрозуміли ваші сигнали. З тієї незабутньої хвилини ми живемо з непохитною вірою в безмежну силу людини, в її світле майбутнє, в те, що немає самотності навіть у найсміливіших шуканнях, ще не збагненних світом…»
Перечитавши листа, Ганешин почав писати відповідь: «На питання, як я досяг таких результатів у завоюванні океанських глибин, мені важко відповісти. Мабуть, головне полягало в точному спрямуванні поставленого завдання і, звичайно, у величезних матеріальних можливостях. Перше мені дав наш старий учений, який кілька років тому закликав нас, моряків, допомогти науці знайти «очі» й «руки», що могли б дістати океанське дно. Він показав нам, на що здатна людина в боротьбі з морем, розповівши про чудовий атол Факаофо. Друге дала мені рідна країна.