Білий Ріг

Я тільки розвинув ідею, відмовившись поки що віл необхідності спускати людину в пучину океану і замінивши її приладом, що не потребує повітря і не боїться страшного тиску. Так з’явився мій телевізор — «око» людини, спущене на дно, такими будуть мої бурильні прилади — ці простягнуті на дно «руки», які з океанського дна братимуть корінні породи. Пригадайте глибоководних тварин. Деякі з них мають очі на довгих стеблинах; це наштовхнуло мене на думку використати телевізор…»

Ганешин якийсь час ще писав, потім замислився і швидко закінчив: «Тому я вважаю, що ваша подяка повинна бути адресована не мені особисто, а моїй країні, моєму народові. Підтримка, допомога уряду, величезного флотського колективу, багатьох людей, від ученого до слюсаря, — словом усього того, що є для мене Батьківщиною, — ось причина тих досягнень, які здалися вам майже надприродною силою. І це тільки початок, ми будемо продовжувати…»

Ганешин дописав листа, підвівся і підійшов до вікна. По шибках струменіла вода, крізь яку, наче дуже далеко, бовванів зарослий дубами скелястий мис.

БУХТА РАЙДУЖНИХ СТРУМЕНІВ

Вийшовши з бібліотеки, професор Кондрашев піднявся на наступний поверх і попрямував до своєї лабораторії. У довгому напівосвітленому коридорі з безліччю білих дверей по обидва боки було тихо. Лише кілька працівників затрималися в інституті, закінчуючи термінову роботу.

Професор підійшов до столу, затиснутого між двома хімічними стойками, і втомлено сів у крісло. Газові пальники ледве чутно шипіли, колби й склянки сяяли хімічною чистотою, що наганяла трепет на необізнаних. Бездоганність приміщення, пристосованого для роздумів і дослідів, заспокоювала, і гіркуватий осадок, що виник під час читання відзиву про свою роботу, зник. Професор ще раз в думці перебрав основні положення своєї останньої опублікованої книжки, намагаючись безсторонньо оцінити зроблені йому критичні зауваження.

У цій книжці професор Кондрашев відстоював необхідність широко вивчати приховані властивості різних рослин, особливо стародавніх форм рослин, які є пережитками, реліктами ще більш давніх епох існування Землі. Такі рослини, що живуть зараз у тропічних і субтропічних країнах, можуть бути носіями дуже важливих і цінних властивостей, які виробилися в процесі пристосування до інших умов існування десятки мільйонів років тому. Як приклад, професор наводив рослини, що мають дуже цінну деревину і є пережитками древньотретинної епохи (шістдесят мільйонів років тому): у нас, на Закавказзі, — самшит і «залізняк», у південних країнах — тик, грінхірт, чорне африканське дерево, японське гінгко з його ще не вивченими цілющими властивостями, яке існувало понад сто мільйонів років тому.

Ця робота професора Кондрашева зазнала різкої критики з боку авторитетних учених, і зараз у похмурому мовчанні професор визнав, що його критики багато в чому праві. Положення роботи ґрунтувалися здебільшого на гарячому переконанні, а фактичного матеріалу, якого вимагають залізні закони наукового мислення, на жаль, було малувато.

У той же час професор Кондрашев був певен, що його положення правильні. Так, більше переконливих фактів… От якби мати в руках докази справжнього існування «дерева життя» середніх віків! У шістнадцятому і навіть сімнадцятому століттях ще було відоме це дерево з чудодійними, незрозумілими властивостями. Чаші чи бокали, зроблені з нього, перетворювали налиту в них воду на чудовий блакитний або вогняно-золотистий напій, який виліковував багато хвороб. Походження цього дерева і вигляд, який воно має, залишались неясними. Таємницею дерева володіли єзуїти. Вони дарували чарівні дерев’яні чаші королям, добиваючись від них пожертвувань і привілеїв.

Це дерево в стародавніх творах Монардеса, виданих у Севільї в 1754 році, а також у Атаназіуса Кірхеріуса зветься по-латині «лігнум віте» або «лігнум нефрітікум», що означає «дерево життя» або «ниркове дерево».

За одними відомостями, воно походило з Мексіки, за іншими — з Філіппінських островів. Справді, ацтеки знали чудодійне цілюще дерево під назвою «коатль» («зміїна вода»). Професор пригадав опубліковані досліди з чашею з ниркового дерева, проведені славнозвісним Бойлем, який описав явище голубого світіння налитої в чашу води і тоді ж відзначив, що це не фарба, а якесь ще нез’ясоване фізичне явище.

— Можна, Костянтине Аркадійовичу? — почувся знайомий жіночий голос, і в дверях майнули світлі кучері і кирпатий носик Жені Панової.

Здібний науковий працівник і в той же час вродлива жінка, Панова мала успіх не тільки серед молоді, а й серед поважніших за віком працівників інституту. Професорові Кондрашеву, невідомо з яких причин, вона особливо симпатизувала.

— Послухайте, дорогий Костянтине Аркадійовичу, не журіться… Я знаю, чим ви так засмучені… Але, мені здається, ви занадто обганяєте той рівень науки, який визначається наявним фактичним матеріалом.

— Знаю сам, що я нетерплячий! — буркнув Кондрашев, трохи ображений зауваженням і невдоволений втручанням. — Ви собі можете чекати, а в мене вже мало часу лишилось. А чудес, раптових відкриттів у світі не буває. Тільки повільний труд пізнання, часом нудний…

Щоб змінити розмову, Панова витягла з сумочки два квитки.

— Костянтине Аркадійовичу, їдьмо у філармонію. Там сьогодні Чайковський — моя улюблена «Берізка». Ви її теж любите. А Сергій Семенович нас підвезе, він зараз їде. Я й побігла за вами… — вона дружньо посміхнулась.

О дев’ятій вони були у філармонії. Скрипки співали про безкраю російську природу, про спокійний плин широких рік, обрамлених темними лісами, під низько навислим похмурим небом, про трепетання свіжої, як радісна обіцянка, зелені струнких беріз… І Кондрашев, упокорений в своєму нетерпінні, думав про всемогутню нестримність знань, які все більше й більше поширюються по безмежних рівнинах невідомого, захоплюючи дедалі більші маси людей…

— Я завжди йду слухати музику, коли важко на душі, — прошепотіла Панова.

Професор посміхнувся і вже задоволено глянув на неї. Під час антракту, коли вони йшли коридором, від зустрічного потоку людей відокремилась загоріла людина в морській формі. Кондрашев помітив незвичайний загар на енергійному обличчі і веселі, блискучі очі. Моряк, — вірніше морський льотчик, судячи з того, що на рукаві у нього були нашиті крила, — помітивши Панову, миттю опинився перед ними, вигукуючи: