Знехотя відступив розлютований натовп, стискуючи мечі. Опустив сокиру і чужоземець і став перед лицем ворогів непорушний, страшний, закривавлений.
— Що хочеш ти, чия зухвала самовпевненість пролила стільки крові? — гнівно запитав хан.
— Правди, — відповів воїн.
— Правди? Гаразд. Так знай же, я за все своє життя не вимовив жодного брехливого слова і кажу тобі: все, про що співали співці, — свята правда!
Здригнувся чужоземець, упустив сокиру й щит. Старим і змученим стало його обличчя.
— Ну що, ти й зараз просиш повернути її тобі? — запитав хан.
Воїн блиснув очима і випростався, як розпрямляється зігнутий арабський клинок.
— Так, хане, — була тверда відповідь.
— Добре, я віддам її тобі, але ти заплатиш за це дорогою ціною.
— Я готовий, — безтрепетно відповів воїн.
Хан замислився.
— Зараз рік бика[13], — звернувся він до гостей. — Пам’ятаєте пророцтво, написане над входом древнього гумбеза, який стоїть поблизу Ак-Мюнгузу? «В рік бика, хто покладе свій меч на ріг кам’яного бика, пронесе свій рід на тисячі літ». Кілька сміливців загинули, пробуючи виконати це завдання, але Ак-Мюнгуз залишився неприступним. Ось твоя плата, хоробрий воїне, — повернувся хан до чужоземця, що нерухомо слухав його, — піднімись на Ак-Мюнгуз і поклади мій золотий меч на його вершину, виконай древнє пророцтво, і тоді — слово моє тверде! — ти одержиш жінку.
Радість і страх охопили присутніх. Наказ хана пролунав як смертний вирок.
Але чужоземець не схитнувся, його похмуре обличчя прояснилось від гордої посмішки.
— Я розумію тебе, хане, і виконаю твою волю. Тільки ж знайте, ти, повелителю, і ви, його піддані: яким і би не був кінець — я зроблю це не заради своєї коханої, не заради Сейдюруш. Я йду захищати зганьблену нею честь своєї гордої батьківщини, повернути в очах вашого народу славу моєї далекої країни. Милість всемогутнього бога вестиме мене до високої і славної мети!
За наказом хана зброярі принесли його знаменитий золотий меч, щоб зберігся він навіки на вершині Ак-Мюнгузу. Залили вовчим салом піхви, обмотали просмоленою тканиною. Безліч людей рушило до Ак-Мюнгузу. Їхали до нього цілий день, і тільки надвечір хан та його гості злізли з потомлених коней на широкому уступі біля підніжжя страшної гори. Хан наказав чужоземцеві відпочити, і той безтурботно проспав ніч під охороною воїнів.
Ранок видався похмурий, вітряний. Ніби само небо гнівилося на зухвалість сміливця. Вітер свистів і стогнав, обвіваючи неприступну кручу Ак-Мюнгузу. Чужоземець роздягся майже догола, прив’язав до спини ханський меч, а зверху накинув свій широкий білий бурнус.
І він зробив те, що не вдавалося жодному хороброму за весь час, поки стоїть Ак-Мюнгуз: він поклав меч на вершину Рогу і спустився назад. Хитаючись, стояв він перед ханом, весь обідраний, закривавлений. Хан додержав слова — до чужоземця привели Сейдюруш. Вона злякано відсахнулася, побачивши його. Але воїн владно притягнув її до себе, відкрив її прекрасне обличчя і впився в нього важким поглядом. Потім, швидко вихопивши схований за поясом гострий ніж, проткнув серце своєї нареченої. З лютим зойком кинулися ханові сини до чужоземця, але батько гнівно зупинив їх:
— Він заплатив за неї найдорожчою для людини ціною, і вона належить йому. Нехай їде, як приїхав. Поверніть йому зброю і верблюда.
Чужоземець гордо вклонився ханові, і незабаром його білий верблюд зник за далеким відрогом Кетменю…