Білий Ріг
Холодна вода лилася на лоб, потрапляла в рот. Усольцев ковтав безупинно, гамуючи невтолиму спрагу. Розплющивши очі, він знову побачив над собою голубе небо, яке цього разу пашіло полуденною спекою, перелякане обличчя уйгура. Геолог став навколішки. Уйгур відступив од нього з шанобливим страхом.
— Чого ти боїшся, Арслане? Я живий.
— Де ти був, начальнику? — запитав Арслан.
— Там! — Усольцев підняв руку до неба. Над долиною стирчав чорний з затіненого боку виступ Ак-Мюнгузу. — Ось, глянь! — Він простягнув уйгурові меч із золотим держаком.
Половина піхов відламалася, коли Усольцев спускався з гори, з-під потрісканої бурої корки блищала голуба сталь — сталь легендарних перських зброярів, секрет виготовлення якої нині втрачено.
Старий опустився на коліна, не доторкаючись до меча.
— Чого ж ти? Бери, дивись, — повторив геолог.
— Ні, — закрутив головою уйгур, — ніяка людина не сміє брати такий шемшир, тільки батури, як ти…
Два великі кулясті карагачі, віялом розходячись з одного кореня, стояли край селища. За ними підводився повитий голубим серпанком вал Кетменського хребта. Іноходець Усольцева минув останній зарослий полином горб. Вузенька степова стежка влилася в м’який порох наїждженої дороги. Шлях повертав ліворуч, і край зелених садів з’єднувався з другим, що прямував на південь мимо водориїв та урвищ червоних глин. На ньому клубочилася хмарка жовтої куряви, — крита циновкою підвода котилася з Підгорного. Якийсь вершник, що їхав краєм шляху, раптом повернув коня і помчав назад, навперейми Усольцеву. Геолог натягнув повід. До нього під’їхала Віра Борисівна.
— Я вас упізнала здалеку. — Вона уважно придивлялася до нього. — Куди ви їдете?
— Я їду в управління. Треба негайно організувати важку розвідку Білого Рогу.
Усольцев уперше дивився на неї спокійно й сміливо.
— Я зрозуміла, що зовсім не знаю вас… — неголосно сказала Віра Борисівна, стримуючи неспокійного коня. — Я бачила вашого Арслана… — Вона помовчала. — Коли зустрінемося восени в управлінні, я дуже проситиму вас докладно розповісти про Білий Ріг… І золотий меч… Ну, мої вже далеко. — Вона глянула вслід підводі. — До побачення… батуре!
Молода жінка пришпорила коня і помчала. Геолог провів її поглядом, торкнув повід і в’їхав у селище.
ОСТАННІЙ МАРСЕЛЬ
Корабель помирав. Море, яке ще кілька годин тому покірно несло його на собі, тепер вдиралося в нього з глухим плескотом. Гаряче серце судна захолонуло і змовкло, в машинному відділенні запанувала гробова тиша.
Позбавлений ходу, корабель важко хитався з борту на борт, увалювався під вітер, рвучко кидався до вітру і знову нерівномірно кружляв.
Ніс корабля піднявся, високо виставивши над хвилями червоні скули та іржаве заокруглення форштевня. На палубі, заваленій уламками, битим склом, обривками тросів, не видно було людей, день, зранку сонячний і веселий, закінчився туманом, що прилипав до хвиль і, здавалося, душив навіть вітер. Туман густішав і обтікав корабель, охоплюючи його поволі, наче заздалегідь приречену жертву.
Сім годин тому «Котлас» був цілком справним транспортом і робив свій шостий рейс з Америки в СРСР. Разом з десятком великих пароплавів під конвоєм військових суден «Котлас» благополучно пройшов більшу частину шляху, незважаючи на два нальоти німецьких бомбардувальників.
Коли б корабель міг говорити, він розповів би, як в сонячній блакиті погожого осіннього дня з’явилися фашистські бомбардувальники і зав’язався бій. «Котлас», один з «малюків» каравану, ішов серед останніх кораблів. Брудно-сірий «Юнкерс», що спершу кружляв над головними великими кораблями, несподівано збочив і, задерши хвіст, кинувся на «Котлас». Зенітка безстрашно зустріла ревуче страхіття, але «Котласу» не пощастило. Одна бомба, розтрощивши гакаборт, розірвалася під кормовим підзором, підкинувши судно так, що знівечене стерно на секунду повисло в повітрі; друга — через пів’ют проникла в заднє відділення кормового трюму. «Котлас», втративши стерно і гвинти, випустив пару, щоб не затопити топки.