Вальтер був фронтовий офіцер. Після Вердена перебування в Україні здавалося йому верхом щасливого життя. Йому поталанило, і він не брав участі в придушенні селянських повстань. Полк перебував у Києві і знаходився в охороні Гетьмана. Рота, якою керував Вальтер, складалася з досвідчених ветеранів. Солдати поважали свого командира, і розкладання армії майже не торкнулося їх роти.
Сонячні дні ставали все коротшими. Вітер і дощі швидко обнесли дерева. Наталка боялася, що колись день закінчиться й жах стане для неї безкінечним. Вальтер теж ставав усе більш похмурим. Німеччина готувалася капітулювати. Влада Гетьмана поступово втрачала й Україну, і німецькі багнети. Було зрозуміло, що незабаром німецька та австрійська армії почнуть повертатися додому. Вальтер боявся повернення. Він не знав, що буде робити на Батьківщині, яка за чотири роки стала зовсім іншою. Вальтер теж став іншим. Він розумів, що потрібен у цьому світі тільки цій дивній українській дівчині. Вона мало розповідала йому про своє минуле.
Він знайшов її наприкінці березня. Тоді його полк щойно ввійшов до Києва, і Вальтер зі своїм відділом обходив околиці міста. В одному з напівзруйнованих будинків вони знайшли молоду дівчину. Та була на межі повного виснаження. Вальтер наказав солдатам відправити її до шпиталю. Несподівано через день він згадав про неї й вирішив відвідати. Близько години сидів край ліжка й дивився на непритомну дівчину, потім пішов, залишивши квіти й шоколад. Відвідини шпиталю стали для нього чимось на зразок обов’язкового ритуалу. Дівчина вміла зачаровано слухати розповіді Вальтера про далеке, чемне і старовинне місто, про зникле в безвість мирне життя. Він не розпитував її про минуле. Тільки один раз, тримаючи його за руку, почала розповідати. Її розповідь нагадувала марення. У якому був загублений у лісах маєток, радісні люди, сонце й раптовий зойк, який перекреслював усе. Вона пам’ятала тільки чорне провалля, за яким починався паралізуючий жах. Намагалася забути його, але жах не забував її. Вона не знала, як опинилася знову в Києві після чорного провалля безпам’яття. Почалася Війна, і чотири роки дівчина працювала у військовому шпиталі. Спочатку там лежали солдати й офіцери російської армії, а потім гайдамаки Центральної Ради. У січні 1918 року, коли поранених гайдамаків у шпиталі перекололи багнетами червоні солдати Муравйова, вона змогла врятуватися й переховувалася в зруйнованому будинку, де її і знайшов Вальтер.
Дівчина поступово одужувала. Вальтер усе більше відчував, що не зможе без неї. Через декілька днів вагань запропонував їй переїхати до нього. Ганс старанно переобладнав одну з кімнат, надавши їй, як він вважав, жіночий вигляд. У першу ж ніч Вальтера розбудив крик, сповнений відчаю і страху. Він схопився й кинувся в кімнату — дівчина сиділа біля стіни і тремтіла. У темряві блищали її очі, сповнені судомного відчаю. Вальтер узяв її на руки, обережно поклав на ліжко й ліг поруч. Поступово вона заспокоїлася і, намертво вчепившись у його руку, заснула. Так вони стали спати разом.
У жовтні через Київ потяглися, вертаючись додому, безкінечні колони німецьких і австрійських військ. Наталка знала, що прокляття знов наздоганяє її. Тепер вартові не ходили під дощем і, стоячи під розлогим каштаном на дворі, тихо перемовлялися. Іноді вони дивилися вбік її вікна, їх погляди ставали холодними й похмурими. Невдовзі вартові взагалі перестали приходити. У місті утворилася німецька «Велика Солдатська Рада», яка поступово перебирала владу над військами до себе.
У листопаді Україна вибухнула. Наталка знала, що добрий сон закінчився. По ночах у місті часто спалахувала стрілянина. Вальтер по декілька діб не повертався додому. Місто жило в страху й відчаї. Розповідали про стотисячну армію Директорії, яка швидко просувається до Києва. Наприкінці листопада на місто впали снігові заметілі. Крізь завірюхи наближався глухий розкат гарматних залпів.
У ту грудневу ніч по всьому місті чулася стрілянина. Вальтера знов не було. Наталка поставила на підлогу свічку й забилася в крісло, відчуваючи, як з глибини тіла підіймається нестримний дрож. Вона нарешті зрозуміла, чого боялася насправді — того, що через ці двері до неї ввірветься найстрашніше, і тоді порятунку вже не буде.
За вікном затріскотіли постріли. Якісь люди з лютими криками бігли, стріляючи, один за одним. Наталка затиснула вуха долонями й заплющила очі. Двері розчинилися — на порозі стояв Вальтер, за ним ординарець із гвинтівкою. Вальтер наказав швидко збиратися. Речей у Наталки було дуже мало, і незабаром вони рушили до центру міста. Наталка майже бігла, тримаючи невеликий пакунок. Відчувала тільки сильну руку Вальтера й бачила попереду широкі солдатські спини. Холодне повітря забивало дихання. Постріли час від часу спалахували з різних боків, і тоді Вальтер сильніше стискав її плече.
Раптом загін зупинився. Тепер її за руку чемно підхопив Ганс, а Вальтер кудись зник. Наталка зрозуміла, що вони знаходяться біля гетьманського палацу. У голові пронеслися уривки яскравих спогадів про травень, парад на майдані перед палацом гетьманських і німецьких військ, урочистий натовп міщан і гучна музика. Тепер палац при світлі кількох ліхтарів і зблисків штиків самотньо і приречено височів на тлі чорного неба. Солдати швидко почали шикуватися у дві шереги. Наталка вчепилась руками в плече Ганса, намагаючись побачити Вальтера. Між сталевими шоломами солдатів і рядами широких штиків крізь снігову завірюху вона побачила, як з палацу почали швидко виходити сердюки в смушкових бекешах і папахах. Зовсім зблизька гримнув вибух. Солдатська шерега хитнулася, і Наталка перестала бачити палац. Вона спробувала піднятися ще вище й побачила, як з палацу вийшов високий чоловік в довгополій кавалерійській шинелі. Сердюки й німці виструнчилися. Чоловік, не озираючись, йшов чітким кроком кадрового офіцера. Перед очима Наталки на мить майнуло обличчя з суворими й гострими рисами. Запанувала тиша. Сердюки й солдати мовчки дивилися, як чоловік сідає в чорний військовий автомобіль. Наталка почула гарчання мотора. Раптом усе розпалося. Солдатські шереги розсипалися. Почулися українські й німецькі команди. Майже в декількох десятках метрів густо затріщали постріли. Натовп оточив Наталку й закрутив у вирі, з якого її висмикнула рука Вальтера.
Рота Вальтера отримала наказ іти маршем на залізницю охороняти відправку потяга з останнім персонажем української легенди, а потім чекати на віддаленій станції відправку на Батьківщину.
Усе, що відбувалося далі, нагадувало Наталці безкінечну й одноманітну стрічку. Ця стрічка складалася з похмурої колони сталевих шоломів, білого пару видихів з ротів сотень втомлених людей і рівного коливання широких, покритих білим кришталем, багнетів. Наталка йшла разом з усіма, пакунок з її і Вальтеровими речами тягнув вірний Ганс. Колона промаршувала решту ночі й дня, зупиняючись на короткі відпочинки. Позаду солдати чули звуки бою — армія Директорії поступово оволодівала столицею. Через кілька верстов Наталка остаточно зрозуміла, що не може зробити ані кроку. Однак, не збиваючись з темпу, вона все — таки подолала весь тяжкий перехід до приміської станції. Солдати йшли розміреною ходою, їх обличчя були суворі й мовчазні. Здалеку довга сіра стрічка ротної колони, на всі боки від якої відлітали білі клуби пару, нагадувала казкового дракона. Час від часу колона зустрічалася з різними військовими загонами. Вранці повз неї пробігли, відстрілюючись, люди в кашкетах з трикольоровими кокардами. За ними пронісся кінний загін з двоколірним прапором. На кошлатих папахах кіннотників тріпотіли чорні шлики. І втікачі, і кіннота проскочили, оминаючи колону, а рота, не зупиняючись, маршувала далі. Іноді Наталці здавалося, що рота так і буде перти по безкінечних київських провулках, перетворившись у примару, і ще років через п’ятдесят кияни зустрічатимуть її темними ночами на околицях свого міста.
Під вечір рота добралася до станції і почала влаштовуватися на ночівлю. Вальтеру приготували кімнату в будинку станційного наглядача, який щез, як тільки побачив білі багнети на обрії. Солдати розташувалися у великому залі очікування. Потяг мав прибути вранці. Вальтер доручив Гансу влаштувати Наталку й наказав виставити караули. За годину він, його заступник лейтенант Гофман і Наталка сиділи в натопленій Гансом кімнаті. Гофман відкоркував останню пляшку з київською горілкою. Горілка обпікала горлянку, зігрівала тіло, ставало легко і просто, здавалося, що незабаром ця дивна і страшна країна зникне, залишиться сама зі своїми бідами, безглуздими братовбивчими війнами, а вони від’їдуть до рідного Фатерлянду, щоб забути жахи окопів, війни й холоду.
Коли пляшка спорожніла й Гофман, за своєю звичкою, проспівав пісню про сумний замок над берегом баварського озера, Вальтер відправився перевірити вартових. Він знав своїх солдат, — чотири роки він ходив в атаки попереду своєї роти й сидів з ними в окопах під обстрілом важкої артилерії. Він знав усе про їх батьків, дружин і наречених. Боявся, що незабаром вони розпорошаться по своїй країні і він буде почувати себе людиною, залишеною без більшої частини власної душі.
Сніг хрустів під чобітьми, над головою чорніло небо. Вальтер підійшов до станційної зали. Солдати сиділи і стояли, утворюючи півколо. В центрі сидів молодий чорнявий чоловік у цивільному і щось запально промовляв, енергійно жестикулюючи руками. Вальтер, не помічений солдатами, тихо наблизився до натовпу. Тепер він чув слова невідомого чоловіка. Ці слова були прості й переконливі. І навкруги від них все ставало простим і зрозумілим. Солдати знов відчували, що вони, прості робітники й селяни, обдурені капіталістично — монархічною брехнею, вони вже не були німцями, баварцями, саксонцями, гесенцями, вони згадали про свою належність до всесвітньої нації пролетарів і про свій обов’язок перед нею, про майбутню світлу владу робітників, яка зараз закладається тут, але скоро пошириться й на батьківщину Великого Пролетарського Мудреця. Солдати похмуро кивали, слухаючи переконання, що саме їм належить розправитися з буржуазно — дворянськими офіцерами у своїх лавах і нести полум’я Революції додому.
Чоловік у цивільному не встиг докінчити промову, — короткий наказ Вальтера примусив кількох солдат і фельдфебеля неохоче підвестися й потягнути його до одного з порожніх помешкань вокзалу. Там агітатора зачинили, а фельдфебель залишився на варті. Переконавшись, що його наказ виконаний, Вальтер вийшов із зали. За спиною панувала напружена мовчанка…
Наталка роздяглася й лягла в ліжко. Втомлене тіло поступово розслаблялося, ноги після довгого переходу нестерпно боліли. Кімната поступово розпливалася, і Наталка поринула в сон. Їй снився весняний ліс, Анджей і рідний дідусь. І хоча вона знала, що жах ховається десь поряд і готовий вистрибнути, але в цьому сні було дуже багато спокою, набагато більше, ніж за останні роки.
Вальтер зайшов до кімнати — м’яке місячне світло з вікна заливало її сріблом. Дівчина спала. Вальтер тихо зняв шинель і кітель, поклав ремінь з «парабелумом» на стіл, стяг чоботи. Його перебування в Україні закінчувалося. Він намагався зрозуміти, що відбувалося тут за останній рік. Старий розпорядний світ розлітався на очах. Замість нього вирвалося щось страшне й незбагненне у своїй диявольській міці. Він згадав агітатора. Як сталося, що його солдати майже відразу потрапили під вплив примітивних і безглуздих і цього миршавого чоловічка з гарячкуватими й суєтними рухами?
Вальтер відкинув ці думки. Нарешті він відчув, що може трохи відпочити. Офіцер сів на край ліжка. Дівчина поряд спала і спокійно дихала. Густі пасма чорного волосся темніли на подушці. Вальтер обережно провів долонею по рожевій щоці. Пальцями відчув теплий подих. Його захопила гаряча хвиля ніжності. Він нахилився й поцілував її в розкішне волосся. Дівчина потягнулася, не розкриваючи очей, та лягла навзнак. Вальтер нахилився над нею і, відхиливши ковдру, м’яко торкнувся тендітної шиї, відчувши пульсуючу жилку, провів рукою по оголених ключицях. Вальтер заплющив очі й несподівано для самого себе провалився в глибокий сон. Зі сну його висмикнув галас і сухий звук пострілів. Гостре відчуття наростаючої небезпеки примусило Вальтера, немов у лихоманці, натягнути чоботи і схопитии ремінь з пістолетом. Двері різко відчинилися — і Ганс влетів до кімнати, захлинаючись від крику, що солдати вчинили заколот, фельдфебель забитий і юрба йде сюди.
Накинувши кітель на плечі, Вальтер кинувся до дверей, ті майже зіскочили з завіс від удару — у проймі обличчям вперед з’явився Гофман. Голова його звісилася на бік, і з обох кутів рота текли тонкі цівки ще теплої крові, — два гостряки багнетів стирчали з грудей, просякнутих кров’ю. Підкинуте багнетами, тіло Гофмана впало біля ніг Вальтера. Той відскочив назад і озирнувся, — дівчина сиділа, втиснувшись у стіну, у її очах застиг переляк. У кімнату ввірвалися солдати. Від них віяло холодом і смертю. Вальтер смикнув за кобуру «парабелума», але удар прикладом у груди кинув його на підлогу. Захлинаючись і хропучи, Вальтер підняв очі — над ним стояв агітатор. Носок тяжкого чобота вдарив офіцера прямо в обличчя. Крізь різкий біль Вальтер почув розпачливий зойк і зрозумів, що кричала дівчина.
Наталка усвідомила, що жаху вдалося знову увірватися в її життя. Вона бачила, як Вальтер упав біля мертвого Гофмана, і як солдати почали бити його й Ганса з несподіваною люттю. Наталка інстинктивно кинулася до Вальтера, намагаючись врятувати, закрити своїм тілом. Її схопили за плечі й кинули знов на ліжко. Перед нею виникло обличчя. Жах набув свого конкретного втілення. Пронизливий погляд великих чорних очей, тяжке смердюче дихання, краплі поту раптом нагадали забуту моторошну подію, яка колись зламала життя їй та її близьким. Наталка несамовито закричала — і жорсткий ляпас обпік її лице. Агітатор глянув на солдатів і закричав про шльондр, які розважають офіцерів, поки солдати гниють у окопах. Агітатор ще раз вдарив дівчину й роздер сорочку на її грудях. Тепер прийшов час розрахуватися за все. Солдати схвально заревли. Нехай і цей офіцер, якому вони так вірили, а він тільки робив їх слухняними пішаками в імперіалістичних іграх, подивиться, як відновлюється справедливість.
ebooksa