— Є.
— Насипте на кам’яний виступ перед воротами жменю пороху.
Полковник дістав з коробки декілька набоїв, розколупав їх і висипав порох на виступ.
— Добре, тепер дістаньте ніж з широким лезом.
Ми з полковником розгублено перезирнулися, потім якось одночасно подивилися на Кожуха. Той потиснув плечима і в рукаху нього несподівано, як у фокусника, з’явився довгий кавказький кинджал у срібних піхвах. Старий задоволено загорлав:
— Встроміть його у ворота перед виступом так, щоб у лезі відбивався порох.
Кожух одним рухом всадив кинджал у ворота. У блискучому лезі я побачив суху жменю пороху й наші викривлені обличчя.
Зверху почулося задоволено:
— А тепер дивіться на лезо й запалюйте порох! Полковник дістав сірники й запалив. На мить лезо перетворилося на яскраве сонце. Я мимоволі заплющив очі.
Через хвилину, нарешті, зміг щось побачити. Підняв очі вгору. Біля віконця нагорі вже нікого не було. Ворота заскрипіли й повільно відчинилися. Перед нами стояв старий з рушницею в руках. Він полегшено зітхнув, опустив рушницю стволом донизу й урочисто оголосив:
— Граф Гельмут фон Темпельгофбауер. Заходьте, панове, тепер я бачу, що ви люди.
Полковник швидко домовився з господарем про платню за ґрунтовну екскурсію та знайомство із залами й бібліотекою замку. Ми йшли за господарем по подвір’ю. На хвилину в мене з’явився сумнів щодо реальності подій останніх кількох сторіч. Принаймні, усередині цього замку час зупинився. Навіть старий напіввійськовий сюртук графа, не кажучи про наші досить сучасні костюми, здавався недоречним у цьому застиглому царстві середньовіччя. Видно було, що майже ніхто не займався впорядкуванням замкового господарства. Густий зелений плющ рясно заплітав стіни та господарські споруди. Ми пройшли повз готичну каплицю й підійшли до двоповерхового кам’яного будинку. Над вхідними воротами було вирізьблене латиною:
Ordo domus Sanctae Mariae Teutonicorum…
Граф пояснив:
— Колись у цьому будинку мешкав магістр Ордену, відбувалися банкети рицарів. Тепер тут мешкаю я зі своєю донькою. Пропоную повечеряти й відпочити, а завтра я із задоволенням покажу вам замок більш детально.
Ми вечеряли у величезному залі. Судячи з його розмірів, тут запросто могла стати на постій уся наша сотня. Свічки кидали довгі тіні на стіни, з яких дивилися великі портрети давно померлих рицарів Ордену. Голоси глухо відбивалися під темною кам’яною стелею. Враження, що я опинився в центрі забутої і похмурої легенди, поступово охоплювало мене. Нам подавав страви старезний слуга з довгими сивими бакенбардами. Біля господаря сиділа його донька Гретхен. У напівтемряві було важко розгледіти її обличчя. Ми пили холодне вино, їли печеню і слухали старого. Сумнівів у тому, що він божевільний, у мене не виникало. Але слухати його було набагато цікавіше, ніж лекції професійних істориків. До мене долітав його сухий голос:
— У наш час люди більше вірять… газетам, ніж роздумам багатьох поколінь утаємничених. Наш Орден існує з 1198 року. Можете собі уявити, який величезний досвід був накопичений його членами за цей час! Але Знання може бути розкрите тільки втаємниченим, які мають вищу посвяту. Людей стає все більше, але за кількістю втрачається якість. І те, що за шість років ви — перші відвідувачі, свідчить про різке скорочення тих, хто може бути посвяченим.
Полковник запитав:
— Шановний графе, вибачте за невігластво, але що це за дивний ритуал, який ви примусили нас виконати перед воротами замку?
Граф засміявся. Від його сміху мені стало ніяково. Сміх різко увірвався.
ebooksa