Сонце вже зайшло, і я, у присмерку, відправився додому. Крокуючи тихими вулицями, думав про темний вир, який поступово втягував мене. Раз зіткнувшись із Жахом, неможливо було відступати — нейтралітету все одно не вийшло.
Наталя… Я різко зупинився. Товстуватий поліціянт з підозрою втупився в мене. Я повернувся і, намагаючись зберегти спокій, відправився до Наталі. Чим далі я йшов, тим більше відчував страх за неї. Коли до її будинку залишилося два квартали, я не витримав і побіг.
Захеканий, зупинився біля паркана. У віконці кімнати, де жила Наталка на другому поверсі, слабко блимало світло. Я постояв ще трохи, вагаючись, потім згадав санаторій в Австрії й рішуче зайшов до будинку. У холі світилось світло, але покоївки, яка завжди там сиділа, чомусь не було. Я на мить застиг, прислуховуючись до звичних звуків житлового будинку. З одної кімнати лунали звуки гучної розмови, десь співали. Я повільно почав підніматися по сходинах, уважно роздивляючись навкруги.
На другому поверсі світла не було. Я озирнувся навкруги й повільно пішов далі. Раптом здалося, що будинок, незважаючи на різноманітні звуки, порожній. Мене пересмикнуло. У темряві пішов далі, тримаючись біля стіни. Дерев’яні сходини тихо рипіли. Ось і кімната Наталі. Я натиснув на ручку. Двері були зачинені. Я прислухався. Обережно постукав.
— Пані Наталко!
Секунди, здавалося, тягнулися вічність. Мені стало ніяково. Потурбувати дівчину через свої дурні страхи! За дверима почулися м’які жіночі кроки. Я ще раз покликав.
— Пані Наталко, це я, Андрій Балковий!
Двері відчинилися. На порозі стояла Наталка. Її перелякані очі з помітним полегшенням дивилися на мене. Я забубонів якісь незв’язні вибачення й зібрався вже вертатися, як вона обережно взяла мене за руку. У неї на очах я побачив сльози.
— Зайдіть, будь ласка, мені дуже страшно.
Здавалося, Наталя боялася торкнутися до речей, які були в кімнаті. Тільки над її ліжком я побачив ікону з Юрієм — змієборцем, прикрашену рушником. В усьому іншому в кімнаті зберігався звичний для господаря лад.
Наталя стримано сіла навпроти. Здавалася збентеженою. Я знову спробував виправдати своє вторгнення:
— Вибачте, будь ласка, мені раптом стало страшно за вас.
Голос її прозвучав неприродно спокійно:
— Ми не зможемо втекти від них. Я дуже боюся.
Пекучий жаль за спотворену долю цієї дівчини поступово наростав у моїх грудях. Я встав і пройшовся по кімнаті. Туга тяжко пригнічувала серце. Я не міг бачити благальний погляд нещасної дівчини.
Хто, хто знівечив наш світ? Чий диявольський задум зміг створити силу, яка перемогла нас? Який несамовитий молох скалічив наші життя й душі, викинув з нашої землі, переробивши її на полігон для своїх чергових експериментів, а наш народ на допоміжний матеріал, приречений на поступову загибель? Хто?!!
У відповідь, як останній порятунок, з глибини душі почала підніматися свинцева злива ненависті. Гнів вибухнув у мені. І від цього мій страх і безсила туга щезли. Нечувана міць жорсткою хвилею прийшла їм на зміну.
Я рвучко обернувся. Наталка стояла навпроти. Вона дивилася просто мені в очі і в її погляді була надія. Вона повільно наблизилася й поклала руки мені на плечі. Уперше я побачив її ясну посмішку. Вона закинула голову назад і прошепотіла:
— Андрію, Анджею, Андрію. Ти врятуєш мене? — її голос запитував і стверджував одночас.
Я притягнув її до себе й поцілував…
ebooksa