…Недобудовані зводи підіймалися над моєю головою й губилися десь у чорній темряві. Я ніколи не міг уявити собі, щоб безодня могла бути зверху, але тепер вона нависала над нами, зі своєю безмежною ненавистю і своїм безмежним Жахом.
Біля мене йшов Порецький, його рішуче обличчя було бліде й напружене. Два козаки позаду стискали крейдяними пальцями двоствольні рушниці. З кожним кроком простір навколо розширювався — і луна глухо відбивала наші кроки. Ми ледве бачили один одного — густий вологий туман огортав усе навколо. Десь чулося хлюпання тяжких крапель, — неясні зловісні звуки тиснули на серце недобрими передчуттями. Я йшов дуже повільно, крок за кроком, тримаючи мисливську рушницю перед собою. Щось тепле й вологе капнуло мені на шию, я механічно провів рукою й підніс долоню до очей — на ній темніла темна пляма трохи загустілої крові. Я підняв очі — зверху зловісно клубився туман.
Прояснилося, і я побачив смутні обриси людини, яка сиділа в зручному кріслі перед нами. Ми зупинилися.
Здавалося, що чоловік слухає нечутну для нас музику. Потім він неспішно повернувся. Це був інженер Гопнер. Він хитрувато посміхався, м’яко потираючи руки.
— Де Наталка? — люто прохрипів Порецький.
— Їй добре. Можливо, ми повернемо її вам після порозуміння з паном Анджеєм.
Я відчув, як гаряча хвиля ненависті накочується на мене. Не тямлячи себе від гніву, підскочив до нього.
— Що за підлість! Собака!
Інженер голосно засміявся.
— От же ця шляхта! Мабуть, сумно стане на світі без ваших блазенських витівок з так званою честю й гідністю. Але світ потребує кардинального оздоровлення.
Обличчя Гопнера відразу стало замисленим. Він продовжив, говорячи скоріше до самого себе:
— І ви будете зайвими з цими застарілими уявлення— ми, — він клацнув пальцями, немовби підшукуючи влучний вислів. — О! Паразитуючий клас! І ці козаки — реакційна архаїка. Але все незабаром тут стане іншим. Ідеальним суспільством. Узагалі, нам і рукопис не потрібен. Ну, хто повірить у містику з таємними силами і Храмами Жаху, коли всі передові люди сприймають світ через прогресивні теорії одного з наших будівничих, у якій усе так просто і зрозуміло пояснюється економічним розвитком і класовою боротьбою. Небезпека в іншому. У вашому впертому народі. Мабуть, буде тяжко долучити його до світового поступу, але без витривалих і слухняних рабів, без необмежених ресурсів ми не зможемо реалізувати наші довгострокові вклади. Пам’ятаю, як ледь не пропала наша праця при цьому навіженому Хмельницькому. Прийшлося ділитися з поляками й Москвою. Але все буде по—іншому, усе буде наше. Усе готове.
Я перебив його промову.
— Ким ти є насправді? Гопнер немовби згадав про нас.
— Ти хочеш знати, хто ми такі? Та ти не знаєш, ким ти є сам!
Порецький багатозначно клацнув курком.
— Або ти віддаєш нам дівчину, або… — і він націлив рушницю прямо в груди інженера. Раптом ми почули зойк, сповнений відчаю. Кричала Наталка. Обличчя старого стало попелястим, я зрозумів, що він зараз вистрілить, і крикнув:
— Не треба!
Мій вигук заглушив гуркіт пострілу. З двох стволів вирвався білий дим і яскраве полум’я, крізь них я смутно побачив, як Гопнера підкинуло, і він гепнувся назад у крісло. Я кинувся до нього — і відсахнувся. Тепер на Гопнерові замість франтуватого смугастого костюма з метеликом була шкірянка, перетягнута блискучою портупеєю з дивним червоним знаком на грудях. На ногах були галіфе кольору хакі й чоботи, а на голові чудернацький гостроверхий ковпак з червоною пентаграмою. Незважаючи на широкі рвані рани від картечі, з яких густо сочилася кров, він підхопився й загорлав дивні слова, дивлячись кудись поверх наших голів.
— Товариші, ворогам не здолати наші залізні ряди! Могутньою рукою ми задавимо хижу гідру контрреволюції! Зміцнимо пролетарські лави!
ebooksa