Але чому гнав чвалом свого коня вершник? Може, квапився доставити тривожну вістку про ворожий набіг чи про нову війну на кордонах князівства? А може, був цей вершник шпигуном, провідником хитрощів ворожих, спрямованих на те, щоб захопити та спопелити фортецю, що захищала населення навколишніх сіл та купецькі валки?
На вежі цього вечора вартувало троє стражників. Один відразу побіг до начальника замкової залоги, досвідченого соцького Заруби, а двоє інших, про всяк випадок поклавши стріли на тятиву своїх самострілів, пильно спостерігали за дивним вершником.
У світлі останніх променів вечірнього сонця чоловік на чорному коні здавався охопленим червоним зловісним сяйвом. Уже можна було помітити, що кінь його нісся чвалом дуже довго, бо круп тварини був рясно вкритий шматками піни, які, мов великі краплі крові, падали на шлях. Курява здіймалася за вершником і надовго зависала у вечірньому повітрі.
Вартові, мов зачаровані, дивилися на дивну навіть для цих місць картину. Позаду почувся гуркіт. То соцький, спішно підіймаючись дерев’яними сходами на вежу, брязкав сталевими бляхами панцира й гупав важкими черевиками. І навіть тоді вартові не змогли відірвати поглядів від загадкового вершника, кінь якого вже підскочив до дерев’яного мосту. Охоронці, як один, піднесли самостріли й навели їх на кіннотника.
Соцький перехилився широкими плечима через кам’яний край стіни. Права рука його звично лягла на руків’я важкої шаблі.
Усе своє життя Заруба провів у цих небезпечних краях, безліч разів ходив у походи, й недаремно вважався одним з найбуваліших воїнів Прикордоння. Це був чоловік велетенського зросту й могутньої статури, шкіра його здавалася наскрізь просмоленою гарячим степовим сонцем. Обличчям сотника пролягали два шрами від шабельних ударів, а скільки великих і малих рубців від ран було на його тілі — годі й порахувати.
Соцький пильно дивився з-під кошлатих брів на вершника. Вітер, що ставав усе пронизливішим, куйовдив довге волосся й руду бороду Заруби. Тим часом кінь вибив копитами глухий дріб по дерев’яному містку, викладеному зі старих дубових колод, і закрутився перед самою брамою. Тепер можна було добре розгледіти дивного вершника.
Здавалося, йому ледь вдається втриматись у сідлі. Тулуб його час від часу відкидався назад, а голова безсило падала на груди. Утім, чоловік міцно тримав лівою рукою повід, прикрашений блискучими мідними бляхами, а правою притискав до себе невеличкий згорток. Вартові побачили, що не тільки промені сонця огортали вершника червоним — весь його одяг і обличчя були вкриті загуслими плямами крові.
— Хто ти такий, і що тобі треба?! — гримнув Заруба.
Але вершник мовчки продовжував крутитися перед брамою. Видно було, що останні сили швидко покидали його. Вартові перезирнулися.
Соцький насупив брови й по хвилині роздумів крикнув латникам залоги, які вже стояли напоготові перед брамою у дворі замку:
— Відчиняйте браму!
Декілька латників підхопили тяжку, окуту залізними обручами дубову колоду, якою зачиняли браму. Ворота зарипіли, і кінь миттєво заскочив до двору замку. Заруба встиг збігти по драбині, гукнувши вартовим на вежі:
— А ви слідкуйте за степом, щоб ніякої зради не сталося!
Надворі вже юрмилися люди — селяни, купці, замкова челядь. Усі з цікавістю і страхом дивилися на те, що відбувалося. Два латники ледь утримували скакуна на місці, інші підхопили вершника, який падав з коня.
Виявилося, що повід був міцно накручений на лівицю смертельно пораненого чоловіка. А його праву руку, що міцно пригортала до грудей якийсь клунок, здавалося, було неможливо розігнути. Вершника, обережно притримуючи, опустили на землю. З його спини, прямо під лівою лопаткою, стирчала довга чорна стріла, одяг був залитий кров’ю, і крізь широкі проріхи на плечах і руках можна було побачити глибокі свіжі рани, навколо яких запеклася кров. Біля пояса вершника висіли піхви від меча, за спиною — порожній сагайдак для стріл.
Соцький нахилився над вершником, притримуючи його голову своєю широкою долонею. Побачив, як очі пораненого повільно затоплює морок смерті.
— Хто ти? — несподівано м’яко запитав бувалий вояка Заруба.
В очах вершника на мить з’явилася іскра життя, він спробував щось сказати, але з горла вирвався тільки хрип. Вояка нахилився ще нижче, уважно прислухаючись до слабкого дихання пораненого. Раптом чиясь рука лягла на плече соцького. Заруба озирнувся й побачив отця Григорія, священика невеличкої замкової каплички.
— Вибачте, пане Зарубо, йому тепер Господнє причастя потрібне, — тихо сказав панотець.
ebooksa