Козацький оберіг

Хлопець любив замок, у якому виріс, любив і своєрідне життя замку. Він часто залазив на вежу, з якої можна було побачити велич простору, що грізно розкинувся навколо; любив дивитися, як стражники ладнають своє військове знаряддя, любив слухати тяжкі кроки й перегукування вартових, брязкіт зброї. Але все-таки найбільше любив він блукати степом навколо замку. Простір за замковими стінами нестримно притягував його до себе.

— Дивись, Данько, щоб ординці тебе не схопили, — не раз стурбовано попереджав його отець Григорій, але хлопець, для порядку покивавши головою, знов і знов закидав на плечі лук, саморобний сагайдак та відправлявся у свої короткі мандрівки.

На щастя, після того, як прикордонним старостою призначили досвідченого й хороброго Богдана Претвича, у Дикому Полі стало спокійніше. Про Претвича казали, що він брав участь у сімдесяти битвах і жодного разу не програв. Налякані його грізними вояцькими талантами й хоробрим військом, набраним з козаків та відважної української шляхти, вороги трималися подалі від Порубіжжя. Військо Претвича у відкритих боях та вдалих засідках не раз громило ординців на прикордонних теренах, не даючи ворогам пробитися на українські землі. Тож ногайські загони дуже рідко доходили до замку, де зростав Данилко. І щоразу воїни — кочовики поверталися до Перекопу, не наважуючись брати замок приступом. На все життя запам’ятав Данько той раз, коли вперше побачив ординське військо.

У замку готувалися зустрічати Різдво. Завжди суворі стражники сьогодні весело й таємниче переговорювалися між собою та збиралися ладнали костюми для вертепного дійства. Отець Григорій вчив дітей нових колядок та готувався до святкової служби. Жінки готували різдвяні страви. І навіть соцький Заруба, якого, здавалося, цікавили виключно військові виправи, завітав до панотця. Вони довго про щось говорили, отець Григорій цитував Євангеліє, коментуючи події, що супроводжували народження Спасителя.

Потім соцький за квартою пива так розповідав про почуте гармашеві Марку Копиці та замковому скарбничому Ієремії Капшуку:

— А коли цей клятий султан Ірод почув, що в його клятому ординському царстві народився славний Христос, то дуже розлютився. Бо сказали йому, що цей Христос виросте добрим воїном, ну як наш Богдан Претвич, тільки набагато кращим…

Слухачі зачаровано кивали головами, дивуючись, що в світі може бути воїн, кращий за їх славетного старосту. А соцький тим часом продовжував, сьорбнувши пива:

— Так ось, кажу я вам. Народився славний козак Ісус. Тоді послав клятий султан Ірод своїх прислужників потяти всіх немовлят, що народилися, а кого не потяти, то забрати в яничари. А мати Христа — Марія — утекла від погоні. Але де від ординців сховатись? Ось вона й дісталася до такого замку, як наш. На той час багато народу повтікало від лютого набігу та сховалося за замковими мурами. Ну, знаєте, як це зазвичай буває, коли людолови набігають. Ось вона в замку й народила нашого славетного Ісуса Христа…

Але передсвятковий настрій замку порушили далекі вогні, що вночі спалахнули з боку Прикордоння. Ці вогні запалили замкові дозорці, які пильно слідкували на степових курганах за кордоном і запалювали діжки зі смолою, звані «фігурами», якщо бачили ординські загони, що наближалися.

Вранці на стінах фортеці вже стояли напоготові всі воїни залоги, напружено вдивляючись у біле марево, що зависло над вкритим снігом степом. У трьох великих казанах кипіла смола на випадок, якщо вороги полізуть на приступ. Біля лучників лежали оберемки стріл, а гармаш Копиця запалив ґніт, готуючись у будь — яку мить пальнути зі своєї грізної зброї.

Данько, якому тоді виповнилося сім років, устиг пробратися до дальньої бійниці. Малий затамував подих, застиг, стиснувши в руці тяжкий дрючок з прив’язаним до нього уламком леза. Від грізного ока соцького хлопця приховував величезний казан з якимось киплячим варивом, інакше суворий Заруба негайно зігнав би малого захисника замку униз до каплиці, де жінки й діти з навколишніх хуторів молилися за свій порятунок і перемогу козаків.

Минуло майже півгодини в напруженому очікуванні. Раптом Данькові здалося, що на протилежному березі річки крізь біле марево повільно почав виростати чорний ліс. Через деякий час довга шерега вершників виникла із туману, немов зіткалася з холодного повітря. Охоронці пильно вдивлялися в темні постаті, які легким чвалом наближалися до замку. Більше тисячі ординців оточили фортецю півколом. Зависла моторошна тиша.

Данько дивився на довгі гриви коней із вплетеними стрічками — амулетами, що мали захищати вояків від демонів та ворожих стріл, бачив хижо зігнуті постаті ординців, готових кинутися на приступ. Але вершники застигли на місці, лише іноді їхні низькорослі степові коні били копитами сніговий наст, тривожно іржали та крутили головами. Сріблястий іній вкривав лисячі малахаї ординців і оперення стріл у сагайдаках.

Попереду шереги виїхав вершник, зброя і одяг якого відрізнялися від решти ординців. Навколо його шолома — місюрки — була накручена чорна чалма, на плечах сіріла коротка безрукавка з вовчої шкіри, а на грудях темніла нашита на товстий шкіряний панцир бронзова захисна бляха із вищиреною вовчою пащею.

Чомусь Данькові стало страшно не так від шеренги кінних ординців, як від цієї хижої фігури. Хлопець відчув: від ординця віє якимось потойбічним мороком. Раптом Данькові здалося, що вершник дивиться саме на нього. Малий міцно стиснув свою зброю…

— Ти диви, невже сам Чалма-бек у набіг вийшов? — стиха промовив соцький і підніс руку, готуючись дати знак стрільцям і гармашу відкрити вогонь, якщо ординці вирушать уперед.

Чалма-бек був відомим ватажком ординського загону — чамбулу, який складався з досвідчених і жорстоких степовиків. Його воїни робили надзвичайно швидкі набіги на християнські землі, доходили до Польщі, залишаючи за собою спалені села та хутори і зганяючи в тяжку неволю захоплених бранців. Ординці Чалми-бека відрізнялися особливою жорстокістю, проливали багато невинної крові. Казали, що він багато лиха накоїв і в самому Криму, не підкорявся ні хану, ні султану. Сам староста Богдан Претвич призначив за його голову велику нагороду, але зловити цього хижака поки що не вдавалося нікому.

Охоронців замку було в кілька разів менше, ніж досвідчених і безжальних степовиків, тож сотник вагався і все не давав знаку починати бій.

…Чалма-бек на мить застиг перед своїми воїнами. Здавалося, ось-ось — і почується бойовий клич, засвистять стріли. Але ординець торкнув поводи свого коня, повільно розвернувся, і загін неймовірно швидко зник, немовби розчинившись у білій темряві морозяного ранку…

Потім Данько ще кілька разів бачив чорні ланцюжки ногайських вершників, які проходили десь на обрії, але не так зблизька, як того зимового ранку. І спогад про моторошну силу, якою віяло від очей ординця, іноді вривався в його сни й переповнював душу тривогою й поганими передчуттями.