Козацький оберіг

Майстер Богдан і Голота швидко гребли веслами, і скоро вони допливли до високої стіни очерету, що повільно колихалося під легким нічним вітерцем. Човен заплив у ледь помітну протоку серед очерету. Час від часу протока розділялася на декілька рукавів, але козак Голота пильно вдивлявся протоку та вправно вибирав напрямок у цьому очеретяному лабіринті.

Данько з тривогою озирався — верхів’я очерету змикалися над його головою, нічна темрява робила стіну очерету непроникною, і хлопцеві здавалося, що вони остаточно заблукали в цих нетрях дніпровських плавнів і назавжди залишаться тут. До того ж комашня хмарою нависла над човном, і хлопець ледь встигав зганяти їх зі свого обличчя. Нарешті човен ткнувся носом у берег. Плавні закінчилися. Попереду сірів у ранковому тумані безкраїй степ.

Глава 12. Стріли степового вітру

Данько, Голота й майстер Богдан вискочили на берег і витягнули човен.

— Коня б сюди — так би чвалом і майнув у степ! — мрійливо сказав Голота, вдивляючись у простір, що відкривався перед ними.

— Ще встигнеш, — промовив майстер Богдан, вдивляючись у ранкове небо.

Раптом з боку Хортиці донісся шум і виляски мушкетних пострілів.

— Невже турки підійшли? — сказав Голота.

Вони швидко вибралися на високу могилу, з якої добре було видно Дніпро й Хортицю. Данько побачив, до острова підійшло кілька великих галер. Уздовж їхніх бортів вихоплювалося полум’я й дим. З острова теж відповідали гарматними залпами. Над однією галерою вже підіймався чорний дим.

— А що, влучно наші б’ють, — задоволено промовив Голота.

— Треба квапитись, братчики, — нагадав Богдан, і вони вирушили у відкритий степ.

Данько здивовано дивився на батька. Той йшов, широко розгорнувши руки і трохи нахиливши голову, немовби ловив вітер у свої обійми. Коли вони порівнялися із високим курганом, майстер Богдан підняв голову і стиха промовив:

— Ось тут.

Вони піднялися на самий верх кургану, і тут Данько відчув, що вітер, який звично віяв степом, посилився. Сорочка на хлопцеві почала здійматися, мов напнуте вітрило.

Майстер Богдан витягнув із торби три невеликі шматки срібла й підніс їх на своїх долонях вгору.

— Вітри степові, — заговорив майстер, — буйні вітри! Ніколи не потрапите ви в ярмо невольниче й ніколи не буде загороди для вашого вільного лету. Закликаю я вас, вітри степові, на допомогу! Злітайтесь до мене, степові вітри, та дайте вольного духу нашим стрілам!

Поки майстер Богдан вимовляв ці слова, навколо кургану піднялася справжня буря. Небо стемніло, пил, сліплячи очі, здіймався над землею. Кущі перекотиполя, ніби відчайдушні вершники, неслися, ледь торкаючись степової трави, що прилягла під натиском вітру до землі. Завивання суховію оглушило Данька. Він спробував закричати, але не чув власного голосу. Хлопець упав на землю, зі страхом очікуючи, що смерчі підхоплять його та понесуть у незвідані краї.

Але буря стихла так само раптово, як і почалася. Данько підняв голову, насилу підвівся і, струшуючи з себе пил і суху траву, підійшов до майстра. Той тяжко дихав, але стяв нерухомо, тримаючи перед собою на витягнутих долонях три стріли зі срібними наконечниками. Темне оперення на стрілах злегка тріпотіло.

— Тепер на Базавлук, — промовив майстер і простягнув стріли Данькові.

— А це що за вояки? — почувся голос Голоти.