Мандри Ґуллівера

Ми переїхали з Олд-Джурі на Феттер-лейн і вже звідти у Воппінг, ближче до гавані, де я сподівався рано чи пізно дістати вигідну пропозицію, але ця надія справдилася не скоро. За три роки мені нарешті поталанило – капітан Вільям Причард, власник судна «Антилопа», запропонував мені місце на своєму кораблі. Четвертого травня 1669 року ми знялися з якоря в Бристолі, й початок нашого плавання до південних широт Тихого океану виявився напрочуд удалим.

Однак під час переходу від Магелланової протоки до Ост-Індії наше судно було відкинуто страшною бурею на північний захід від Вандименової Землі[2]. Дванадцять членів екіпажу померли, здоров’я інших було підірвано перевтомою та поганою їжею. П’ятого листопада – у Південній півкулі якраз починалося літо – стояв густий туман, але сильний вітер не вщухав, і вахтовий надто пізно помітив небезпеку. Корабель кинуло на скелі, й він миттю розбився вщент.

Шістьом з екіпажу, і мені зосібна, вдалося спустити шлюпку, щоб спробувати дістатися берега. Сидячи на веслах, ми відчайдушно боролися з хвилями протягом трьох миль, поки з півночі не налетів шквал, що перекинув наш човен. Я виринув і поплив до землі, що виднілася вдалині, й мене підганяли вітер і приплив. Що сталося з моїми товаришами, як і з тими, хто марно шукав сховища на скелях, об які розбився наш корабель, я так і не дізнався…

В міру того як наближалася земля, хвилі ставали все меншими, вітер вщухав. Нарешті мої ноги торкнулися дна, та довелося брести по воді понад милю, перш аніж я дістався берега. Мабуть, це сталося близько дев’ятої години вечора. Долаючи слабкість, я пройшов іще з півмилі, проте так і не побачив жодної ознаки житла. Я дуже втомився, ноги відмовлялися мені служити, мене долав сон. Урешті-решт я ліг на коротку шовковисту траву й заснув так міцно, як не спав ніколи в житті.

Коли я прокинувся, уже зовсім розвиднілося. Одначе ні піднятися, ні зійти з місця я не зміг. Я заснув горілиць, а тепер виявилося, що руки й ноги немов прикуті до землі, волосся ж моє, густе й довге, ніби приклеїлося до трави. Від пахв до стегон я був обплутаний безліччю тонких мотузок. Голову повернути не вдавалося, і я міг дивитися тільки в небо; сонце палило моє обличчя та сліпило очі. Навколо вирувало якесь життя, одначе становище, у якому я перебував, не давало змоги зрозуміти походження дивних звуків.

Незабаром я відчув, що по моїй лівій нозі рухається щось живе, обережно пробирається на мої груди та наближається до підборіддя. Опустивши очі, я насилу розгледів людську істоту на зріст не більше шести дюймів, у руках якої був крихітний лук, а за спиною – сагайдак. І одразу ж я збагнув, що по моєму тілі рухається безліч подібних істот. Від подиву я так голосно зойкнув, що несподівані гості, вжахнувшись, кинулись урозтіч і попáдали на землю, однак не минуло й п’яти хвилин, як вони повернулися. Один чоловічок наважився зовсім близько підкрастися до мого обличчя, неймовірно здивований сплеснув рученятками та щось голосно прокричав решті. Я не зрозумів жодного слова.

Уявіть, у якому становищі я перебував увесь цей час – нерухомо розпластаний на землі та не маючи змоги навіть поворухнутися. Урешті-решт мені пощастило, доклавши величезних зусиль, розірвати кілька мотузок і вирвати кілочки, до яких була прив’язана моя ліва рука. Тільки піднісши долоню до лиця, я зрозумів, до яких хитрощів вдалися ці істоти, щоб зв’язати мене. Різким рухом, що завдав мені нестерпного болю, я дещо послабив мотузки, які тримали в полоні моє волосся, що дозволило повернути й трохи підвести голову. Однак мені не вдалося схопити жодного з чоловічків, тому що вони миттю вдарилися навтікача. Я почув їхні пронизливі крики й одразу ж відчув, як у мою ліву руку впиваються сотні гострих, немов голки, стріл. У мене було таке відчуття, що я потрапив до осиного гнізда, – декілька стріл влучили мені в обличчя, яке я поспішив затулити вивільненою рукою. Щойно ця колюча злива вщухла, я застогнав від болю та безсилого гніву й знову спробував звільнитися, але це спричинило нову атаку лучників; до того ж мучителі кололи мої боки піками та списами. На щастя, їхні наконечники не могли пробити шкіряну куртку, що була на мені. Вирішивши, що краще не опиратись і спокійно дочекатися темряви, я випростався на траві. Уночі, подумав я, мені вдасться звільнитися від мотузок, а щодо цих маленьких злобливих вояків, то з ними вже я якось упораюся.

Однак доля вирішила інакше. Щойно чоловічки помітили, що я заспокоївся, вони припинили обстріл; тим часом галас навколо мене наростав, і я здогадався, що чисельність істот, які захопили мене в полон, зростає щохвилини. З відстані чотирьох ярдів від мого правого вуха до мене долинало рівномірне стукання, що тривало близько години. Повернувши голову, наскільки це виявилося можливим, я скосив очі та побачив дерев’яний поміст заввишки півтора фута і драбину, що вела до нього. Поміст був досить широким, та незабаром я зрозумів, що його будували лише для однієї людини.

Вочевидь, мене вирішила відвідати важлива персона.

Залізши на поміст, вельможний пан тричі прокричав: «Лангро дегіль сан!» – і мотузки, що обплутували мою голову, були негайно перерізані. Я зміг уважно роздивитися свого гостя. Це була особа чоловічої статі середнього віку, на зріст вища за свій почт; один із тих, що його супроводжували, заввишки з мій мізинець і на вигляд паж, тримав шлейф вельможі, двоє інших шанобливо заклякли по обидва боки. До мене звернулися з довгою промовою, з якої я не втямив ані слова, одначе звучала вона як промова досвідченого оратора. Чоловічок довго говорив, загрозливо жестикулюючи, поки в його владному голосі не почулися доброзичливі нотки; закінчив він, як я збагнув, висловленням жалю та непевними обіцянками.

Я дав йому зрозуміти, що підкорюся будь-якому його рішенню, при цьому закотив очі та трохи підняв руку, ніби запрошуючи небо у свідки моєї щирості й покори. Мене мучили голод і спрага – востаннє я їв за кілька годин до того, як полишити корабель. Тому, всупереч етикету, я кілька разів підніс долоню до рота, бажаючи показати, що вмираю з голоду. Гурго (так називають у Ліліпутії сановників) чудово зрозумів цей жест. Він поважно спустився з помосту й одразу ж наказав мене нагодувати.

Тієї ж таки миті до моїх боків було приставлено драбини, по яких мені на груди залізла сотня чоловічків із кошиками, у яких знаходилося багато різноманітної їжі, – страви були приготовлені та доставлені сюди за наказом монарха, правителя Ліліпутії, щойно він отримав звістку про мене. Чоловічки бадьоро рушили до мого рота. Меню містило печеню, але, з яких саме тварин, я не розібрав, усі ці лопатки, окости й філейні частини, чудово приготовані, за смаком нагадували баранину. Особливість мого сніданку полягала лише в тому, що будь-яка страва за об’ємом була не більшою за крильце жайворонка. Я ковтав одразу кілька порцій разом із трьома хлібинами, кожна з яких була не більшою від рушничної кулі. Чоловічки спритно прислужували мені, дивуючись із мого апетиту й величезного зросту.

Дивлячись на те, як стрімко порожніють кошики, слуги зрозуміли, що цим я не задовольнюся, і тому, коли дійшло до питва, за допомогою мотузок підняли найбільшу діжку, підкотили до моєї руки і спритно вибили дно. Я одразу осушив усю діжку, у якій містилося не більше ніж півпінти легкого вина, що нагадувало наше бургундське. Друга діжка лише розохотила мене, і я попрохав іще, однак, на жаль, вино закінчилося.

Увесь цей час чоловічки пританцьовували на моїх грудях та волали: «Гекіна дегуль!», показуючи знаками, щоб я для сміху скинув обидві діжки на землю. Зізнаюся, мені важко було придушити бажання схопити перших-ліпших сміливців, що потрапили б до рук, і відправити їх услід за порожніми діжками. Та я присягнувся поводитися сумирно і не хотів нових неприємностей. Окрім того, я вважав себе пов’язаним узами гостинності з цим маленьким народом, який не пошкодував сил і витрат на розкішне частування.

І слід визнати – ці крихітні винахідливі чоловічки були ким завгодно, тільки не боягузами. Я мав здаватися їм гігантським чудовиськом, але вони з відчайдушною хоробрістю залізали на мене й розгулювали, жваво бесідуючи та зовсім не звертаючи уваги на те, що одна моя рука лишалася вільною і, якби я мав охоту, могла б усіх їх стерти на порох.

Щойно веселощі стихли, до мене на груди в супроводі численного почту піднявся посланець короля. Видершись нагору, посольство наблизилося до моєї голови. Посланець надав вірчі грамоти, скріплені королівською печаткою, піднісши їх мені до очей, і хвилин із десять щось енергійно говорив – мабуть, тут полюбляли врочисті промови. У його словах не було ані найменших ознак погроз, він звертався до мене з гідністю, постійно вказуючи кудись удалину; нарешті я здогадався, що мене вирішили доправити до столиці королівства, котра, як я дізнався згодом, розташовувалася на відстані півмилі від узбережжя. Намагаючись не зачепити сановних ліліпутів, я показав жестом, що досі зв’язаний та час би мене звільнити.

Ймовірно, мене зрозуміли, та поважна персона заперечливо похитала головою і, своєю чергою, пояснила, що я залишуся полоненим, але при цьому до мене добре ставитимуться, годуватимуть і поїтимуть. У мене відразу ж виникло непереборне бажання звільнитися самостійно, але спогад про зливу маленьких жалючих стріл, біль від яких я досі відчував, охолодили мене, і я покірно опустив повіки. Задоволені моєю смиренністю, посланець короля разом зі своїм почтом чемно вклонився та пішов під загальний захват і голосні вигуки. Я лишився лежати на траві.

Рани на моєму обличчі та лівій руці змастили якимись ліками, що приємно пахли та відразу ж припинили біль і свербіж. Потім було перерізано мотузки, але тільки з лівого боку, і я відразу ж повернувся на правий бік і задовольнив свою потребу, змусивши чоловічків кинутися врозтіч від міцного й шумного, як їм здавалося, потоку. Ситий і задоволений, незабаром я міцно заснув. Спав я – як з’ясувалося потім – близько восьми годин, і в цьому не було нічого дивного, тому що ліліпутські медики домішали снодійного зілля в обидві діжки з вином.

Мабуть, усе відбувалося таким чином. Щойно мене знайшли, коли я спав на березі, до столиці негайно відрядили гінця з доповіддю королю. Одразу ж було скликано державну нараду, на якій ухвалили рішення позбавити мене змоги пересуватися – що й було зроблено вночі, – потім нагодувати, приспати і доправити до столиці. Таке рішення на перший погляд може здатися нерозумним і надто сміливим, однак я дійшов висновку, що в такому разі жоден європейський державний діяч не вчинив би настільки гуманно. Справді: припустімо, мене б спробували вбити. І що далі? Відчувши уколи від мікроскопічних стріл, я прокинувся б і в нападі люті розірвав мотузки, а потім знищив усе живе, що потрапило б мені на очі.

Серед цього народу були чудові математики й механіки. Як я дізнався згодом, король ліліпутів заохочував і підтримував розвиток наук і всіляких ремесел. У місцинах, де зростав ліс, будувалися великі військові кораблі – до дев’яти футів завдовжки. Потім кораблі підіймали на спеціальні платформи й перевозили до моря, тож досвід будівництва транспортних засобів ліліпути мали. Інженерам і п’ятистам теслям було наказано негайно братися до будування найбільшої з таких платформ. Я ще спав, коли готова платформа вже стояла паралельно до мого нерухомого тіла, викликаючи галасливе схвалення оточуючих. Вона мала двадцять дві пари коліс і сягала семи футів завдовжки і чотирьох завширшки, вивищуючись при цьому на три дюйми над землею.