Мандри Ґуллівера

За три тижні я вже досяг певних успіхів в оволодінні ліліпутською мовою. Упродовж цих тижнів король часто відвідував мене, особливо йому подобалося бути присутнім на уроках – він вслухався в мій голос і схвально кивав головою. Невдовзі я спробував бесідувати з його величністю, і першими словами, які я вивчив, було прохання дарувати мені волю. Стоячи навколішки, кожну нашу зустріч я починав із цієї фрази – як привітання.

Король, однак, відповідав ухильно. Наскільки я зміг зрозуміти, моє звільнення він вважав питанням часу – один, без згоди державної ради, він не міг ухвалити таке відповідальне рішення. Перш за все я мав присягнутися зберігати мир із королем та всіма його підданими. Звучала ця тарабарщина приблизно так: «Люмоз кельмін пессо деемарлон емпозо!» Утім, вів далі король, до мене й без того ставитимуться прихильно, а терплячістю і доброю поведінкою я зможу заслужити пошану його країни.

Під час одного зі своїх візитів його величність трохи збентежено заявив, що мене необхідно обшукати, оскільки великі предмети, що я мав при собі, можуть становити небезпеку. «Ми не хочемо вас образити, – додав він, – але такі наші правила». Я, посміхнувшись, відповів, що можу хоч зараз роздягтися й вивернути геть усі кишені, та король пояснив, що, згідно з законом, обшукувати мають двоє спеціальних чиновників і для цього конче потрібна моя згода. Знаючи мою шляхетність і великодушність, він спокійно передає чиновників до моїх рук; усе, що буде взято, мені повернуть тієї-таки миті, як я залишу Ліліпутію, або ж буде куплено за призначеною мною ціною. Я кивнув; його величність плеснув у долоні, і до мене наблизилися двоє суворих ліліпутів.

Нахилившись, я обережно підняв обох служителів правосуддя і відправив їх для початку до кишень куртки. Потім, коли вони закінчили огляд, поклав до інших, окрім двох потаємних кишеньок на жилетці. Там були речі, нікому, опріч мене, тут не потрібні: срібний годинник, гаманець та інші дрібнички. Після обшуку суворі джентльмени звеліли мені спустити їх на землю та склали докладний опис усього, що знайшли в моїх кишенях, який і подали королю. З часом я переклав цей документ англійською:

«У правій кишені куртки Людини Гори після найретельнішого огляду ми знайшли тільки величезний клапоть грубої холстини, що за розміром дорівнює килиму в парадній залі палацу Вашої Величності. У лівій кишені була важка срібна скриня з кришкою з того самого металу, яку ми не змогли навіть трохи підняти. На нашу вимогу скриню було відчинено; один із нас заліз у неї, занурившись у пил невідомого походження, що викликав сильне чхання.

У правій кишені жилетки лежала зв’язка тонких аркушів білого паперу, вкритих чорними знаками. Вважаємо, що це – ніщо інше, як письмена, кожна літера яких за висотою дорівнює нашій долоні. У лівій кишені жилетки міститься дивний предмет із двадцятьма довгими жердинами по краю, що дуже нагадує огорожу перед палацом Вашої Величності. З красномовних жестів Людини Гори ми зрозуміли, що цим предметом він розчісує своє довге волосся.

У великій кишені штанів ми знайшли величезний дерев’яний футляр, у якому було сховано загадковий інструмент, що містив гостре лезо, небезпечне на вигляд. Подібний футляр, де лежав предмет із чорного дерева завбільшки з колону, куди вставлено сталеву пластинку, ми знайшли в лівій кишені. Вважаючи обидві ці знахідки підозрілими, ми звернулися до Чоловіка Гори за поясненнями. Велетень видобув предмети з футлярів і пояснив нам, що одним у його країні голять бороду та вуса, а другим – ріжуть м’ясо під час обіду.

Два порожні залізні стовпи неправильної форми, що їх ми знайшли за поясом Людини Гори, ми також вирішили зарахувати до розряду досі не бачених предметів.

У невеликій правій кишені штанів знайшлося багато гладеньких дисків із білого, червоного та жовтого металу, різних за розміром; вони такі важкі, що їх ледве вдається підняти. І якщо ті з них, що зроблені з жовтого металу, дійсно золоті, як стверджує Людина Гора, вони мають бути надзвичайно цінними.

Крім того, ми відшукали ще й такі кишені, куди не змогли дістатися. З однієї спускався срібний ланцюг, прикріплений до того, що лежало всередині. Ми вимагали показати нам цей предмет. Людина Гора підкорився, дістав дивну машину та підніс її до наших вух – почувся безперервний шум і стукання, що скидалися на шум колеса водяного млина. Загадковий на вигляд предмет виявився схожим на сплющену кулю; нижня його частина зроблена з білого металу, а верхня – з прозорої твердої речовини, крізь яку видніються якісь знаки. Ми схиляємося до думки, що всередині кулі мешкає божество, якого вшановує Людина Гора, оскільки він стверджує, що завжди радиться з мешканцем кулі, який вказує час протягом усього його життя.

Ретельно оглянувши всі кишені, ми взялися до подальшого обшуку та дослідили шкіряний пояс на талії Людини Гори. До пояса з одного боку прикріплено шаблю завдовжки у п’ять разів більшу від людського зросту, а з другого – сумка з двох відділів, у кожному з яких можуть уміститися троє підданих Вашої Величності. Там було багато куль із надзвичайно важкого металу; кожна куля завдовжки майже з нашу голову; крім того, було знайдено чорні зерна, досить дрібні й легкі. На долоні їх вміщується до п’ятдесяти штук.

Такий точний і докладний опис усього, що знайдено під час огляду Людини Гори. Поки відбувався обшук, він тримався ввічливо і з належною пошаною, яку слід виказувати довіреним особам Вашої Величності.

Скріплено підписом і прикладенням печатки в четвертий день вісімдесят дев’ятого місяця щасливого правління короля Ліліпутії.

Клефрин Фрелок Марсі Фрелок».

Ознайомившись із цим документом, король звернувся до мене з проханням надати деякі предмети, що згадувалися в ньому. Спочатку його зацікавила шабля. Мене оточили три тисячі гвардійців із луками напоготові, а його величність звелів мені вийняти зброю, що, як я знав, де-не-де заіржавіла від морської води. Одначе, коли я видобув шаблю з піхов і продемонстрував королю, лезо яскраво спалахнуло на сонці. Гвардійці позадкували та дружно залементували, але король навіть бровою не поворухнув, наказав мені вкласти шаблю до піхов і кинути на землю в шести футах від мого ланцюга. Потім він попросив показати те, що було позначено як «два порожні залізні стовпи неправильної форми». Я видобув з-за пояса один із пістолетів (а це й була саме пара моїх пістолетів) і, як міг, пояснив його будову і призначення. Потім я зарядив пістолет холостим набоєм – завдяки щільно закупореній ладівниці порох залишився сухим – і, попередивши його величність, вистрелив у повітря. Цього разу сотні його вояків попадали на землю, немов уражені громом, а сам король ліліпутів, хоч і встояв, довго не міг прийти до тями. Я віддав йому пістолети, ладівницю з кулями та порохом, однак попросив тримати порох якнайдалі від вогню, оскільки за найменшої іскри він може спалахнути і королівський палац злетить у повітря.

Мені довелося розлучитися і з улюбленим годинником, який король розглядав, не приховуючи цікавості. Його вразили хід годинникового механізму і рух хвилинної стрілки. Його величність забажав послухати думку своїх учених, однак ті так і не змогли дати зрозумілих пояснень. Тоді король розпорядився, щоб двоє найдужчих гвардійців віднесли дорогоцінний предмет. Начепивши годинник на жердину і поклавши його на плечі, вони одразу ж рушили до палацу.

Я показав, видобуваючи з кишень по черзі, срібні й мідні гроші, гаманець із десятьма золотими, ніж, бритву, гребінець, срібну тютюнницю, хустину та записник. Моя шабля, пістолети й ладівниця були доправлені на візках до арсеналу його величності. Решту повернули мені.

Потаємну кишеньку я нікому не показав – там у мене лежали окуляри, я користувався ними під час читання. Підзорну трубу та ще дещо я також заховав. Для короля це не мало особливого значення; крім того, я побоювався, що потрібні мені речі загубляться або їх пошкодять надто допитливі ліліпути.

Розділ 3

Моя покора й добра поведінка викликали таку симпатію в короля, двора, усього народу та навіть армії, що в мене з’явилася надія на швидке звільнення з почесного полону. Я марив волею й намагався заслужити ще більшу довіру до себе. Мене вже не боялися; я досить добре розумів ліліпутську мову та розмовляв нею. Іноді, лежачи на землі, я дозволяв веселим чоловічкам танцювати на моїй руці, а діти часто грали у схованки в моєму волоссі.

Якось королю закортіло розважити мене яскравими ярмарковими святами. На мою думку, акробати в цій країні своєю спритністю й майстерністю перевищують решту циркачів у світі, але понад усе мене зацікавили канатоходці. Уявіть собі тонку білу нитку два фути завдовжки, натягнену на висоті дванадцяти дюймів від землі, і чоловічків, що танцювали на ній. У таких виставах беруть участь лише ті ліліпути, які є кандидатами на державні посади або прагнуть прихильності королівського двору. Вони вчаться цього мистецтва з юності та наполегливо вдосконалюються, відмовляючи собі у приватному житті. І коли відкривається вакансія на високу посаду, кілька пошукачів подають на ім’я короля прохання – дозволити їм улаштувати виставу в присутності його величності й усього двору. Кандидати танцюють на канаті, і той, хто стрибне вище за інших і при цьому не впаде на землю, обіймає бажану посаду. Іноді перші міністри змушені підтверджувати свою майстерність, щоб переконати короля в тому, що вони не втратили свій хист. Так, Флімнап, державний скарбник, був відомий своєю стрибучістю: він здійснив пірует на канаті, повторити який не вдалося жодному іншому вельможі в усьому королівстві. Я спостерігав за його небезпечними стрибками, коли він тренувався. Рельдресель, державний секретар і голова міністерства закордонних справ, мій приятель, – якщо, звісно, наші з ним стосунки можна назвати приятельськими, – посідав друге місце після державного скарбника. Решта сановників також були на високому рівні в мистецтві ходіння над безоднею.