— Що ж, уряд має слушність. Тепер я й сам у цьому пересвідчився, — сказав Джордж Гілл.
— Я радий, що ви розумієте позицію правосуддя.
— Так. Зрештою, не можна узаконювати вбивство. Навіть коли воно стосується механізмів, телепатійних пристроїв і воскових фігур. Це б нікуди не годилося, якби я вийшов сухим з води. Адже те, що я вчинив, — то був таки злочин. Я і сам відтоді почуваю себе винним. І згоден, що мене треба покарати. Дивно, правда? Отак, бува, діють на тебе суспільні зв’язки. Відчуваєш себе винним навіть тоді, коли, здається, і підстав для цього немає…
— Мені вже пора йти. Може, у вас є якесь прохання?
— Ні, дякую, мені нічого не треба.
— Що ж, тоді прощавайте, містере Гілл.
Двері замкнулися.
Джордж Гілл усе так само стояв на стільці, висунувши за грати руки. Раптом на стіні блиснула червона лампочка. Голос із репродуктора промовив:
— Містере Гілл, до вас на побачення прийшла дружина…
Він стис сталеві прутини. “Вона ж мертва!” — промайнуло в голові.
— Містере Гілл! — озвався знову голос.
— Вона мертва! Я її вбив!
— Ваша дружина чекає у кімнаті побачень. Ви хочете з нею побачитись?
— Я бачив, як вона впала, я її застрелив, вона впала мертвою!
— Містере Гілл, ви мене чуєте?
— Та чую! — вереснув він, накинувшись на стіну з кулаками. — Чую вас! Чую! Вона мертва, мертва, нехай дасть мені спокій! Я вбив її, не хочу її бачити, хай іде геть!
Пауза.
— Воля ваша, містере Гілл, — пробурмотів голос.
Червона лампочка погасла.
Блискавка перетяла небо й освітила його обличчя. Він притулився розпашілим обличчям до холодного пруття і чекав, а дощ усе не вщухав. Через якийсь час десь там відчинилися двері на вулицю і він побачив, як з канцелярії в’язниці вийшли дві постаті у плащах з каптурами. Зупинившись у світлі ліхтаря, вони глянули вгору.