Це була Кейті. А з нею Леонард Фелпс.
— Кейті!
Вона відвернулася. Супутник узяв її під руку. Вони перебігли вулицю під чорною хлющею і сіли в приземкувату машину.
— Кейті! — Він кричав, шарпав грати, лупив по бетонному закрайку. — Вона жива! Наглядач! Наглядач! Я бачив її! Вона не мертва, я її не вбивав, випускайте ж мене! Я нікого не вбивав, це все жарт, помилка, я бачив її, бачив! Кейті, вернися, скажи їм, скажи, що ти жива! Кейті!
На крик прибігли наглядачі.
— Не вбивайте мене! Я ж ні в чому не винен! Кейті жива, я її бачив!
— Ми теж бачили її, сер.
— Так випустіть же мене! Дайте мені волю!
Це було явне божевілля. Він похлинувся і мало не звалився вниз.
— Суд усе це вже розглянув, сер.
— Але ж це несправедливо! — Він підскакував, хапався за вікно і далі репетував.
Кейті з Леонардом від’їхала у машині. Від’їхала до Парижа, до Афін, до Венеції, і до Лондона наступної весни, і до Стокгольма — влітку, і до Відня — восени…
— Кейті, вернися, ти ж не можеш так мене покинути!
В холодному дощі зблиснуло червоне хвостове світло машини. Він усе кричав і кричав, коли ззаду підбігли й схопили його наглядачі.
Вл. Гаков
УЛЬТИМАТУМ
Розмірковуючи про майбутнє, нерідко сягаєш думками в минувшину.
Пам’ять знову вертала мене в Єреванську картинну галерею, на проспект Леніна, в ту весну 1979 року, коли я вперше побачив триптих Акопа Акопяна. Був спекотний сонячний травень, ми зібралися в столиці Вірменії на регіональну зустріч письменників-фантастів. Може, завдяки розморюючій дії весняного сонця розмова на нараді текла спокійно і несуєтно — власне, про фантастичні наші проблеми і про речі суто реальні.
ebooksa