— Здрастуй, — сказав я беззвучно.
— Здрастуй, — відповіла вона, усміхаючись.
— Це контакт?
— Ще ні. Але тепер уже скоро. Ти побачиш. А можливо, я покличу тебе в гості.
— Це далеко?
— Так не можна сказати… Все це, — вона плавно обвела довкола світляною рукою, — трохи не таке, як ви вважаєте. Але це складно. Не поспішай.
— Ти вже йдеш?
— Незабаром прилетять твої друзі. Поки що їм не слід мене бачити. На сьогодні доволі емоцій.
— А чому ти прийшла до мене?
— Мабуть, час, — сказала Срібна Дівчина і подивилася туди, де висів мертвий “Ангел”.
— Ти тут тому, що ми знищили останнє знаряддя смерті, створене землянами?
— Так, це важливо. І важливо, як ви це зробили.
— Не ми. Володимир Паттег.
— Ви всі.
— Цей корабель, “Ангел”… Він вам теж заважав?
— Так. Його система… — Срібна Дівчина подивилася на мене і, вихопивши потрібне слово з моєї пам’яті, виправилася: — Його локатор трансформував наші форми матерії… В моєму світі це була перешкода… зв’язку. Так простіше зрозуміти.
— Він заважав вам… Чому ви самі не знищили його? Чому чекали?
— Це ваша річ…
— Але ж ми могли не знайти його… не справитися з ним…
— Треба було зробити так, щоб він дуже заважав вам. Ми зробили.